Історія про “повагу та людяність” – учасника бойових дій із Гадяча побили і викинули з потяга

Допис гадячанки Анастасії Штанько з’явився на сторінках соцмереж 15 березня і одразу набрав декілька сотень поширень. У ньому дівчина розповідала про те, як її батька Олександра Самойленка, колишнього військовослужбовця Збройних сил України, кілька тижнів тому жорстоко побили і викинули на ходу із потяга.

«Я довго думала чи описувати дану ситуацію. Батько тільки нещодавно знятий із військового обліку – його «списали» за станом здоров’я. У березні 2024-го, під час зіткнення із ворогом, снайпер прострелив йому зап’ястя, після того не функціонує рука. 23 лютого, коли він повертався додому із Києва потягом, у тамбурі до нього почали чіплятися шестеро хлопців.
Спочатку вони просили закурити, потім почали вимагати кошти, а коли почули відмову, то повалили на підлогу і почали бити.
Під час побиття чоловік намагався міцно тримати сумку, щоб не втратити документи. Помітивши це нападники зрізали її з плеча. Їхніх облич він не запам’ятав – були прикриті. Каже, що намагався достукатись до їхньої «совісті» і пояснити їм, що він військовий, але відповідь почув: «Чому тоді без форми?».
Після нанесення чисельних ударів, вони намагалися викинути його на ходу із потяга. Але на швидкості двері не відчинялись. Тільки коли потяг почав скидати швидкість їм вдалося відчинити двері і виштовхати його. Це сталося поблизу станції Лубни».
Отямившись, уздовж залізниці, він дійшов до найближчого залізничного пункту і попросив викликати поліцію. Коли приїхали правоохоронці і вислухали постраждалого, то чомусь сказали писати заяву про втрату документів, а не про побиття та грабіж. Мовляв, якщо заявляти про побиття і грабіж, то процедура відновлення документів затягнеться на більш довгий період.
Тобто у той час, коли чоловік був закривавлений та явно травмований, його змусили написати заяву про втрату документів. До того ж, Анастасія каже, схоже, що шукати тих, хто його побив навіть не збиралися, а натомість почали перевіряти у базі чи він не числиться у списках тих, хто самовільно залишив військову частину. Швидку допомогу йому також не викликали (відповідно побої він не знімав), хоча, як стверджує донька, унаслідок побиття мав перелами ребер, перебитий ніс, травми вух, а також численні синці на тілі. У відділенні поліції він пробув до ранку.
Далі, без документів і не маючи можливості зателефонувати рідним (після контузії він не пам’ятає жодного телефонного номера), його просто відправили на залізничний вокзал:
«У поліції сказали чекати на вокзалі, поки вони привезуть довідку, з якою він зможе поїхати далі. Там він пробув три дні, проте із поліції до нього так ніхто і не приїхав.
Із Лубен «зайцем» йому вдалося дістатися до Кременчука, де можна пересісти на потяг до Гадяча. Проте і тут не пощастило – гадяцька провідниця, навіть після пояснень про те, що сталося, навідріз відмовлялась брати пасажира без грошей і «за шкібарки викинула його з потяга», – розповіла нам Анастасія.
На кременчуцькому вокзалі він провів добу. Зміг сісти на потяг до Гадяча завдяки іншому провіднику, який перейнявся його історією і дозволив їхати безкоштовно.
Можливо, про цю історію ніхто б і не дізнався – Анастасія каже, що батько навідріз відмовлявся надавати розголосу, турбувався, що це додасть проблем під час відновлення документів. А ще, переживав про те, що скажуть люди…
«Я б хотіла знайти цих нелюдів, які напали на батька. Але він не такий – не любить турбувати інших своїми проблемами. Сердився, що винесла усе на загал.
Після поширень мого посту в соцмережах, до нього почали телефонувати знайомі, підтримувати, запитувати про його стан. Він почувався ніяково. Не хотів себе таким чином «прославляти», привертати зайвої уваги.
Але я не послухала, бо вважаю, що такі випадки категорично не можна замовчувати. Образливо за батька і за інших учасників бойових дій, які можуть опинитися у подібній ситуації. Таке ставлення до ветеранів неприйнятне! Батько захищав нас на фронті із серпня 2023 по грудень 2024 року. Він не просить за це подяки, не любить розповідати про те, що пережив, скільки поранень отримав. Але такої байдужості, яку до постраждалого ветерана проявили поліцейські та провідниця поїзда точно не заслуговує».

Чесно кажучи, ми також неприємно шоковані ганебністю цієї ситуації. В країні, де війна стала частиною повсякденного життя, відважні військовослужбовці щодня боронять нашу землю від агресора. Вони залишають свої сім’ї, щоб захищати нас із вами. А натомість отримують жорстоке поводження і байдужість. Яскравий приклад – те, що сталося із Олександром Самойленком. Постраждавши від рук злочинців, він звернувся з проханням про допомогу до правоохоронців, але його запит, на жаль, був цинічно проігнорований. Такий випадок ставить під питання ефективність роботи правоохоронних органів, які мають бути зразком відповідальності та турботи.
На жаль, уже сьогодні деякі ветерани більш ніж впевнені, що залишаться не потрібними, без звичайної людської підтримки.
У підтвердження цьому – безліч подібних історій, які дуже часто з’являються в інформаційному полі. Наприклад, у лютому 2024 року українські соцмережі сколихнуло відео з київського метро, де медики відмовили в невідкладній допомозі військовому, який знепритомнів на станції. Лікарі, прибувши на виклик, тримались осторонь, заявляючи, що бояться підходити до чоловіка у формі. Поліція пояснила, що військовий сам відмовився від госпіталізації, але це не зняло хвилі громадського обурення.
У лютому 2025 року стався інший випадок. У Києві водій маршрутки, роздратований тим, що військовослужбовиця скористалася для проїзду посвідченням УБД, розпочав рух, коли вона ще йшла салоном, а потім різко загальмував. Вочевидь, так він помстився за своє роздратування. Жінка впала. «П’яне бидло», — прокоментував ситуацію водій. Пасажири промовчали. Ніхто не подав руку, не заступився. Лише мовчання та байдужість. Згодом під тиском громадськості перевізник відсторонив водія, а «Укртрансбезпека» пообіцяла розслідування.
Ще один скандальний випадок стався зовсім нещодавно в Чернівцях. Перша заступниця голови Чернівецької ОДА Альона Атаманюк написала у внутрішньому чаті, що начальник обласного управління з питань ветеранської політики Валерій Вівчарюк «не її рівня» й не має права сидіти поруч із нею. Цей випадок набув розголосу в соцмережах, адже йдеться про учасника бойових дій, колишнього снайпера ССО, який захищав Україну на фронті.
Історії є показовими й підіймають на поверхню гостру проблему стигматизації (приписування певних особливостей, як правило, негативних, людині чи групі людей, якими вони можуть не володіти) ветеранів війни.
Хоча цивільні дякують військовим за їхню службу, ця вдячність часто є лише формальністю. Для більшості громадян війна залишається чимось віддаленим — повідомленнями в новинах і соціальних мережах. Натомість для військових вона була і є реальністю, що змінює їх назавжди. Коли захисники повертаються додому, вони нерідко стикаються з нерозумінням і відчуженістю з боку суспільства.
Кризова психологиня, психотерапевта та правозахисниця Олена Подолян пояснює: з огляду на нищівну державну політику щодо військових і ветеранів на тлі патріотичної риторики вищих посадових осіб іншого ставлення до ветеранів у суспільстві й бути не може.
«Якщо на одинадцятому році війни та четвертому — повномасштабного вторгнення є велика кількість проблем із забезпеченням, лікуванням, соціальними гарантіями, захистом військових та іншими питаннями, і все це часто прикрашається пишномовством щодо ролі військових, то в результаті маємо звикання людей до такого стану справ. Тому не дивні байдужість або навіть агресія до військових у публічних місцях».
На жаль, наш випадок ще раз доводить, що українцям ще дуже далеко до поняття «культура поваги до ветеранів».

P.S. Після поширення допису Анастасії Штанько у соцмережах, документи її батька знайшлись у Лубенському районі.

Підготувала Оксана Кириченко.