Крихти. Як пережите в Голодомор довелося замовчувати кільком поколінням вцілілих

Поділитися новиною

Текст взято із сайту Reporters.

Двоє незнайомців зайшли на подвір’я. 

— Кожухар Сидір Павлович?

— Так…

Розмова була короткою: «Якщо щось і було, то щоб ти про це забув, зрозумів? А як балакатимеш далі… Не здох тоді, то здохнеш тепер».

Тоді — не стало половини його рідного села Коробчине на Кропивниччині. А в самого Сидора — половини сім’ї. В одному з найхлібніших регіонів України тіла померлих від голоду збирали на вулицях, скидали на підводи й везли на цвинтар, у величезні ями. Кому пощастило менше, того до ями кидали ще живим — аби двічі не вертатися.

У 1932-му Сидорові — за сорок. Удома дружина Маня і двоє дітей: восьмирічний Митя та вдвічі молодша Настя. Їсти — майже нічого. Голодом виморювали села, тож порятунку Сидір вирішив шукати у місті. Зібрав найкращі речі — виміняти на харчі. Дорогою додому мішок із їжею вкрали. Аби не вертатись з нічим, він лишився у місті ще на трохи — заробити. Коли через два місяці опинився вдома, там на нього чекало горе. 

«Плачте здо́рово»

Раїсі Андріївні — 86. Вона сидить у кімнаті, де на покуті — прикрашена штучними квітами ікона, а на стінах — вицвілі від часу фото: її, чоловікове і трьох синів. За 20 років після подій, які вона описує, тоді ще 17-річна Рая прийде в цю хату невісткою, а Сидора з першого ж дня зватиме батьком, бо сама росла напівсиротою.

Андреєвна, як її називають тепер, каже: поки Сидір наймитував, Маня померла.

— Мали курей з десяток, мали яйця. То вона дітям по яєчку дасть, а собі не бере — скупа була до себе. Казала: «Приїде Сидір — тоді їстимемо». І померла, — розповідає про жінку, яка так і не стала їй свекрухою. Говорить спокійно, без емоцій. Хоча паузи видають: скільки разів не розказуй, ця історія не стане менш страшною. 

Коли у селі вмирають родинами, смерть стає буденною, а люди — на позір байдужими. Прийшли сестра й мати Сидорової Мані, одягнули її, поклали серед хати на рядні — й пішли. Чому ніхто не виніс тіла чи бодай не розказав про це чоловікам, які збирали мертвих селом? Тепер уже неважливо.

Двоє дітей лишилися в хаті з тілом мертвої матері. Сиділи на печі й чекали. То було літо. Коли сусідка Кожухарів зрозуміла, що давно не бачила Мані, калюжа з-під тіла померлої дотекла до порога. 

Голова колгоспу, двоюрідний брат Сидора, ситуацією не переймався: «Ваш десь тиняється, а я буду йому сім’ю содєржать?». Але дав добро, щоб зробили труну. Сусідка зібрала жінок із їхнього кутка, щоб Маню поховати. А що не могли вже її перекласти в труну, то рогачами, якими у піч горщики з їжею ставлять, накрутили за краї те рядно і так укинули у збитий із дощок ящик. 

В одній з тих ям на кладовищі вона чи не єдина, мабуть, має труну. 

Сусідка в той самий день відвела Митю з Настею в сиротинець, куди приводили інших дітей — більшість переживали своїх батьків лише ненадовго.

Залишила під дверми зі словами: «Плачте здо́рово, щоб вас почули». Діти чемно виконали настанову. Няньки піклувалися про Митю з Настею, поки не повернувся батько.

Натоді в хаті вже не було нічого. А курей покрали. 

Свекор, який навчив пекти хліб

— Батько був хорошою людиною. Жодного разу не обідив, а коли, бува, мій Митя зі мною сварився, то завжди за мене заступався, — Раїсі Андріївні важко схарактеризувати чоловіка, який навчив її ледь не всього, що вона вміє. Навіть пекти хліб. — От він на печі лежить, голова на краю, і підказує: «Сип борошна три миски. Лий воду. Колоти, я скажу, скільки треба. Давай запарку!»

Для запарки треба закип’ятити воду з хмелем, а тоді в макітерці заколотити все це з борошном, щоб тісто загусло. Згодом додати домашні дріжджі — і на піч у жар. Коли тісто підходило, тоді з нього вчиняли хліб. 

Сидір усе вмів робити. А чого не вмів, того навчився. Невисокий, русявий, світлоокий — не одна жінка в селі пропонувала йому зійтися. А він усе відмахувався: «Хватить уже, пробував».

Як забрав дітей із сиротинця, то знайшов іншу Марію. Сама його й засватала. «Давай, — каже, — Сидоре, будемо жить, я буду дітей глядіть». Без жінки в хаті важко. Погодився.

— Зварить та Марія якусь юшку, сядуть їсти (а раніше ж усі їли з однієї миски), так вона гущу собі й батькові, а дітям саму юшечку. «Їжте, — каже, — діточки!». Батько глянув, що не буде діла, забрав дітей та й повернувся у свою хату. 

Більше не одружувався. Та й не до того скоро стало: зароблене закінчилося, а голод — ні. Наступною померла Настя. Її навіть не було кому завезти на кладовище — поховали біля рідної хати. Маленький Митя опух, сидів на лаві й дивився, як із п’ят крапає вода — від голоду шкіра ставала тонкою, як папір, і репалася. Рідина, яку тіло намагалося зберегти, витікала з нього разом із життям.

Знесилений Сидір посадив ледь живого Митю на покутті — аби з вулиці крізь жодне з вікон не побачили. Тоді вже говорили й про те, як у селах зникають діти.

Сказав: «Сиди, нікуди не виходь, як будуть гукати, не відкривай нікому. А я піду їсти шукати». Але Митя й не міг би нікуди піти — від голоду він утратив зір. 

— От він ішов, а їхала підвода, на яку збирали мертвих людей. Бачать, що він уже йде-спотикається, нікудишній, та й вкинули його на неї, повезли на кладовище. А там — у яму до мертвих. Він був не перший, з ким так вчинили… — Раїса опускає очі на різьблений костур, на який спирається увесь час. Кілька секунд мовчки його стискає і веде далі. — Лежав-лежав аж до ночі. А тоді холодніше стало, свіже повітря і чи роса то була, чи дощ — прийшов до тями. Бо ж це вони його як вкинули, то він чи злякався, чи вже не розумів нічого. А це одійшов та нагадав, що вдома дитина зачинена сидить. І що ж із нею буде?

Пощастило, що засипати яму полінувались. Але й вилізти з неї було майже годі — не мав сили навіть на ноги стати. Десь поруч намацав костур — когось з односельців укинули разом з ним. Те, що за життя допомагало одному, по його смерті допомогло й Сидору. Ціпком почав видовбувати заглибини. Чіплявся за них руками, що вже ледве слухались, але виліз. 

Частину цієї історії Раїса Андріївна знає навіть не від свекра, а він свого старшого сина. Лише йому Сидір розповідав: у тій ямі його врятував не лише чужий костур. Якоїсь миті здалося, що відчуває запах хліба. І в чиїйсь кишені таки намацав сухаря, що так і не врятував життя його власнику. Але врятував Сидорове.

Йшов, повз рачки, знову йшов, лежав, тоді через силу знову йшов. Пам’ятав — син у хаті сам. Коли Сидір відчинив двері рідної хати, Митя ще був живий — згорнувся клубочком і спав на лаві — там, де його й залишили.

Хтозна, чи той чужий сухар справді дав стільки сили, а чи втомлений голодом розум якось прояснів, але Сидір згадав: у яру, не так далеко від їхньої хати, колись бачив горбик землі — нора! Якщо і був якийсь шанс вижити — то ось він. Пішов Сидір на яр з мішком у руках, накинув його на вхід у нору, обклав краї камінням, поруч розпорпав дірку і запалив вогнище, щоб дим тягнуло. З нори просто в мішок виліз борсук. 

Бур’яни, лобода, «калачики» і шматки борсука — цією юшкою Сидір урятував себе і Митю. До дитини потроху вернувся зір.

Тим часом стара хата помалу стала завалюватися. Тож Сидір із сином трохи жив по чужих — поки не «стяглись» на нову. Настя, як і багато односельців, так і лишилась похованою на своєму подвір’ї.

Жодної ями

Десь у 1959 чи 1960-му в селі почали ловити «Голос Америки». І в одній з програм ведучий розповідав історію Сидора — чоловіка, якого ледь не поховали живцем під час голоду. Давно вже відгриміла заява Рафала Лемкіна — правника, який першим розповідав про геноцид українців у 1932-1933 роках. Світ уже годі було обманути. В Сидорову історію вірили, її не лише оповідали в деталях, хтось навіть назвав дикторам його ім’я, по батькові й прізвище. Та ще й назву села. Припускають, її міг розповісти хтось із селян, яким вдалося емігрувати, однак хто саме — так ніколи й не довідалися. 

Незабаром біля Сидорової хати зупинилось авто, і незнайомці, не гаючи часу, сказали господарю замовкнути і забути. 

Чи обговорювали односельці пережите? Якщо й так, то робили це тихо. Село не мало часу на проживання горя — колгосп вимагав виконання планів. А потім війна, а тоді ще один голод — повоєнний. Сидір після «відвідин» заборонив рідним порушувати цю тему. Якщо хто й питав його про яму на кладовищі, він відказував, що його туди не кидали. Жодної ями. Жодної напівсмерті та дивного порятунку. Натомість — майже 45 років мовчанки. Лише найстаршому онукові розповідав тихцем, що тоді пережив насправді. Але наказував: поки живе — нікому ні слова. 

— За хліб сварився, це правда, — Раїса Андріївна згадує Сидорові звички. — Отак, було, збирає все до крихти на столі, аби не пропало. І я теж так роблю. 

Жестами показує, як згортає в долоню крихти хліба і кладе їх до рота. Жінка дотримала слова — і за 45 років по смерті Сидора розповідає його історію, по крихтах зібрану з його спогадів. Жінка, що росла без батька, береже історію чоловіка, в якого Голодомор забрав доньку. Береже так само і рецепт хліба, який він навчив її пекти.

*

У Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років близько 880 тисяч імен. Серед них є перелік із 55 коробчан. Троє — з прізвищем Кожухар. Двоє — з Сидорової родини.

«Кожухар (ім’я невідоме), р.н. невід., від голоду.

Кожухар (ім’я невідоме), дитина, р.н. невід., від голоду.

Кожухар (ім’я невідоме), дитина, р.н. невід., від голоду»

Текст Ірина Небесна

ІлюстраціїАнастасія Молдаван

LIVE OFFLINE
track image
Loading...