День міста: 80 років тому Гадяч звільнили від нацистських загарбників
Відтоді, саме ця дата, 11 вересня, вважається Днем міста, яке зазвичай, святкували із розмахом – грандіозними концертами, виставками, сувенірами, майстер-класами, карбуванням пам’ятних монет, піснями та танцями до ранку. Проте, уже вдруге, гадячанам не до святкувань.
Нам та нашим землякам знову доводиться виборювати право на свободу та незалежність. Кращі сини та доньки стали на захист усієї країни. Та на жаль, подібні випробування не вперше випали на долю українців, адже в усі часи нас намагалися скорити.
Тож, тоді, коли святкувати не час, пригадаймо історію боротьби за місце під сонцем нашого славного міста – міста козацької слави.
Спочатку Гадяч мав назву Гадяче. Основна версія – місце «годяче», тобто придатне для життя та оборони. Це можна пояснити як географічним розташуванням Гадяча, так і ландшафтними особливостями – місто знаходиться між ярами, що у давні часи давало шанс його мешканцям вберегтися від ворожих нападів. Виникнення Гадяча пов’язують з будівництвом у Х-ХІІ ст. Посульської оборонної лінії. На початку XVI ст. місто отримує права слободи, тобто його звільняють від податків і повинностей.
Станом на 1630 рік Гадяч стає вже великим торговим містом, де налагоджують поташне виробництво (проводилося шляхом вилуговування деревного попелу (без домішок вугілля) водою. Отриманий внаслідок цієї операції попіл, що містив калійну сіль, випаровували в металевих сковородах і котлах. Далі сирий поташ прокалювали («смальцювали») у спеціальних печах. Готовий поташ застосовувався у виробництві селітри, скла, мила, сукна, фарб та іншого), продукцію якого відправляють на фабрики Гданська.
У 1648 році (на початку Визвольної війни) Гадяч стає центром одного із семи полків Полтавщини – Гадяцького і у такому статусі з невеликими перервами існує до 1782 року. Його першим полковником був Кіндрат Бурляй, сподвижник Богдана Хмельницького. По-різному правили гадяцькі полковники, але найзнаменитішим із них став Григорій Граб’янка, автор відомого козацького літопису.
Серед міст і сіл Полтавщини в період козацької доби Гадяч займав особливе місце
У 1654 році це місто з навколишніми селами і містечками стало особистим володінням гетьмана Богдана Хмельницького. Саме на околицях Гадяча наступник Іван Виговський відкопав його скарб, аби спорядити свої війська на захист завоювань національно-визвольної війни 1648-1657 рр.
Саме біля Гадяча у вересні 1658 року з ініціативи гетьмана Івана Виговського був підписаний так званий Гадяцький договір – за цим договором, Гетьманщина ставала частиною Речі Посполитої як «Велике князівство Руське».
Втім, остаточна версія договору, схвалена Річчю Посполитою, виглядала значно менш привабливою за початкову, що стало однією з причин подальшого переходу Гадяча (та всієї Лівобереж- ної України) до московського царства у 1686 році. Гадяч був гетьманською столицею з 1663 до 1668 року, за правління наступного гетьмана, Івана Брюховецького, відомого своєю промосковською політикою.
З цього часу протягом кількох років
тут знаходиться гетьманський двір Брюховецького.
Саме ця столиця козацької України, вперше в своїй історії, відправила поважну делегацію на чолі з гетьманом до московської держави. Цій делегації на собі довелося відчути публічну й приховану зверхність до козаків.
Дорого довелося розплачуватися Івану Брюховецькому за свою поступливість московському царю. У 1668 році під час ан- тимосковського повстання його вбивають свої ж козаки на Сербиному полі під Диканькою.
Але незважаючи на смерть Брюховецького і перенесення пізніше столиці з Гадяча, місто не втратило свого особливого становища в Гетьманщині. Воно і за наступних правителів залишилося частиною гетьманського двору.
Хоча резиденція гетьманів знаходилася в інших містах, їх господарство, центр, куди стікалися усі надходження до державного скарбу «на булаву» ще довго перебував у Гадячі. У гадяцькому полку був найбільший комплекс маєтків, який називали Гадяцьким ключем або Гадяцьким замком.
В той час до гетьманського двору належали не лише різноманітні чини та служби при резиденції, а й ціла система управлінців державними маєтками у різних полках Гетьманщини. Найвище місце серед них займав господар Гадяцького замку, який на відміну від усіх інших управителів підпорядковувався безпосередньо гетьманові. Господар замку мав піклуватися про постачання гетьманського двору необхідними продуктами харчування, ремісничими товарами.
Із 1764 року Гадяч із більшістю сусідніх сіл належить гетьману Кирилу Розумовському, котрий 1785 року продав місто і частину інших земель казні. За ревізією 1782 року в місті Гадячі нараховувалось: чоловіків — 1827, жінок — 1907, а всього 3734 душі, за подвірним переписом 1891 року: чоловіків — 3228, жінок — 3313, всього 6541 душа, будинків кам’яних — 50, дерев’яних — 950, магазинів — 102, всього 1102 будинки, дрібних промислових і ремесляних закладів 16, вітряків — 9, водяних млинів — 3, православних церков — 4, міське училище, міський банк, У 18-19 ст. Гадяч — повітове містечко малоросійської, а згодом Полтавської губернії, (пожаловане гербом), де діяли повітове та парафіяльне училища, лікарня та шпиталь, 4 церкви та 2 єврейські молитовні будинки, поштова станція, де щорічно проводилося 5 великих ярмарків, на які з’їжджалося купецтво зі Слобожанщини, Полтавщини, російських губерній. Враховуючи рівновіддаленість від Полтави, Харкова, Сум, Києва було розпочато будівництво залізниці, що повинно було суттєво прискорити розвиток міста. Але не судилося…
Величними людьми славиться Гадяч – краса його природи, таємничі сліди історичної минувшини хвилювали не одне покоління Драгоманових. Ще 1837 року Петро Драгоманов, придбав садибу й оселився тут з молодою дружиною Єлизаветою, дочкою поміщика середньої руки Гадяцького повіту. Олена Пчілка та Михайло Драгоманов народилися саме тут.
Протягом 1917–1919 років Олена Пчілка писала до «Газети Гадяцького земства», і навіть була заарештована там за антибільшовицькі виступи. Новий будинок своїй родині на 11 кімнат вона збудувала в 1898 році в урочищі Зелений гай. Садибу за радянських часів знищили спеціально і повністю, а столітні дерева порубали на дрова.
У Гадячі народилися український природодослідник і лікар М. Тереховський (1740 р.); історик Д. Пащенко (1759 р.). У 1818 р. працював учителем в повітовій школі український письменник М. Макаровський. З 1858 по 1862 рік у Гадяцькому повітовому чотирикласному училищі вчився П. Рудченко (Панас Мирний) — класик української літератури. В 1863—1865 рр. він служив у Гадяцькому повітовому суді на посаді канцеляриста. На будинку, де жив Панас Мирний, встановлена меморіальна дошка. У Гадячі проживав і брат Панаса Мирного — письменник І. Я. Рудченко (І. Я. Білик).
На території повіту і в самому Гадячі побували в різні періоди Т. Шевченко, М. Гоголь, А. Чехов. Тут народився український інженер-будівельник і педагог В. Леонтович.
У Гадяцькій в’язниці з літа 1907 до весни 1908 року був ув’язнений український письменник революційно-демократичного напряму А. Тесленко. Брати Павло, Григорій і Микола Чижевські — уродженці Гадяча були серед тих, хто після повалення царської влади боролися за встановлення в Україні самостійної держави. У 1915-1916 рр. видання газети «Рідний край» було перенесене до Гадяча. 1917 року Олену Пчілку запросили обійняти посаду редактора «Газети Гадяцького земства». Вона погодилась, але тільки з умовою, якщо газету друкуватимуть українською мовою. Так і сталося. Події Української революції, поява Української Центральної Ради у 1917 році спричинилися до пожвавлення українського культурного життя у Гадячі. Тож, газета Гадяцького земства отримала назву «Рідний край», а її до 1919 року редагувала Олена Пчілка.
Із 7 березня 1923 року Гадяч – районний центр, з 1925 року – місто. У 1932- 37 роках знаходився у складі Харківської області.
Фашистські війська ввійшли в Гадяч 27 вересня 1941 року. Під час Другої світової війни, у нашому місті нацисти знищували житлові та виробничі приміщення. Також свідком подій тієї страшної війни став Гончаний яр на околицях Гадяча. Нині це німий свідок масових розстрілів партизан та підпільників, євреїв.
Фашисти намагалися перетворити Гадяч на важливий опорний пункт на північному заході Полтавщини з тим, щоб затримати переможний поступ червоної армії на Лівобережній Україні. Цьому сприяло вигідне географічне положення міста, розташованого на високому правому березі Псла. У Гадячі і навколо нього була створена потужна система оборони з мінними полями і дотами.
На початку вересня 1943 року бійці і офіцери, переборюючи шалений опір ворога, підійшли до Гадяча і зав’язали бої на його підступах. 11 вересня 1943 року після жорстоких запеклих вуличних сутичок воїни 47-ї армії звільнили Гадяч від окупантів.
Знову згадати, що таке оборона міста, гадячанам довелося пізнати 24 лютого 2022 року
У цій війні гадячани, як і всі українці, продемонстрували безпрецедентну єдність. Спираючись на волонтерський досвід, в перші дні повномасштабного вторгнення люди певною мірою замінили собою державні інституції, підтримуючи військових.
Про те, що з Великої Писарівки, на Сумщині, колона техніки рухається в напрямку Охтирки, та Гадяча, тероборонівці знали уже 25 лютого. Проте, ніхто не панікував, усі на своєму місці були підготовлені й розуміли, що робити. У Гадячі був створений координаційний центр, виставили блокпости, перекрили бетонними плитами мости, лісівники валили дерева на дороги, мисливці готували рушниці. Паралельно, люди наробили коктейлів Молотова та гуртом патрулювали вулиці, а завзяті жіночки не залишали їх голодними – щодня привозили своїм захисникам свіжу та гарячу їжу.
Якби тоді, 26—28 лютого 2022 року, знаменита кантемирівська танкова дивізія змогла просунутися далі колишнього Гадяцького району, то їй відкрилася б дорога на Миргород, де базується військовий аеродром, а далі на Полтаву, чи на Київ. Але на шляху кантемирівців стали наші люди, у яких було мало зброї, але було бажання – не пустити ворога на рідну землю. І вони, за під- тримки ЗСУ змусили окупантів відступати й залишати техніку.
Це був перший відступ регулярної російської армії із захопленої території України. Кантемирівці подалися спочатку на Сумщину, а за місяць були посунуті нашими військами до українсько-російського кордону. Лише за три тижні повномасштабної війни знаменита дивізія втратила 71 танк: 6 танків Т-72 й 65 танків Т-80, тобто, близько третини від загальної кількості. Після розгрому в Тростянці командир 13-го танкового полку дивізії застрелився, а командувач 1-ї танкової армії західного військового округу росії генерал-лейтенант Сергій Кисіль був знятий з посади. А гадячани з гордістю кажуть: кантемирівська дивізія кінчилась під Бобриком.
Сьогодні ми продовжуємо писати історію рідного Гадяча. Кожен на своєму місці: боронячи рідну Україну на фронті, допомагаючи військовим волонтерством, працює підтримуючи економіку країни, лікує, виховує, добуває газ і нафту, пече хліб і народжує дітей – майбутнє нашої країни.
Тому, по-праву можна стверджувати, що найбільшим багатством нашого міста є його жителі – хоробрі, працьовиті, талановиті, дружні, найщиріші та найдобріші, які у всі часи своєю копіткою працею будували, відстоювали та берегли рідне місто.
«Базар Медіа в Україні»
