Сталеві “нерви” і 124 дні полону – історія військовослужбовця з Гадяччини

Оборона Маріуполя тривала 86 днів, з них 82 – у повному оточенні.

Щоб мати шанс вижити, гарнізон отримав наказ від вищого військового керівництва скласти зброю. Тоді, понад дві тисячі захисників потрапили до російського полону, а серед них і військовослужбовець із Петрівки – Роменської – Сергій Кравченко.

У ніч проти 22 вересня він повернувся в Україну, разом із 214 оборонцями «Азовсталі», у рамках обміну військовополоненими. Вже через півтора місяці Сергій повернувся додому та погодився розповісти свою історію вам.

Сергій Кравченко народився у Петрівці. У 2013 році закінчив школу, мріяв здобути військову професію, тож вступив до Академії внутрішніх військ у Харкові на спеціальність «Управління діями підрозділів засобами військового зв’язку». Сергій говорить, що зв’язківцем став випадково – планував вступати на «Тиловий факультет», але не вистачило місць, тож йому запропонували факультет зв’язку.

Взагалі, професію військового Сергій обрав для того, щоб довести собі, що він може досягти чогось у життя самотужки.

У 2017 році закінчив Національну академію Національної гвардії України (реорганізована із Академії внутрішніх військ) та потрапив, по розподілу, до Маріуполя, на посаду начальника вузла зв’язку 18 полку оперативного призначення Нацгвардії України у званні лейтенанта. А у 2019 році був призначений на посаду начальника зв’язку 18 полку (згодом реорганізована у 12 БрОП ім. Дмитра Вишневецького). Приймав участь у АТО, отже всього у 22 роки отримав перший бойовий досвід.

«Зв’язківці – нерви військ»

Саме таку відповідь на запитання «Хто такі зв’язківці та їх робота під час бойових дій?» дає Сергій. «Без комунікації підрозділи стають майже небоєздатними, некерованими. Вони не мають інформації про противника, бойову обстановку, або ж можуть не отримати наказ чи завдання. Від якісного та безперебійного зв’язку, без перебільшення, залежить результат бою та життя солдат. В цьому і полягало наше основне завдання, технічно забезпечувати та обслуговувати всі можливі засоби зв’язку, або ж встановлювати нові, якщо є потреба і наказ командування. У будь який час доби», – пояснює Сергій. Згадує: «В умовах оборони Маріуполя роботи в нас було чимало. Під час постійних обстрілів та важких боїв елементи комунікацій часто виходили з ладу. Найпростіший приклад – після «прильоту» перебило дроти. Ми сідаємо у автомобіль та їдемо з’ясовувати, що сталось. Знаходимо місце обриву, ремонтуємо, перевіряємо. Далі, або повертаємось на місце дислокації, або їдемо на інший об’єкт. Ще один приклад нашої роботи – заправити дизельний генератор пальним. Десь із березня у Маріуполі повністю зникло електропостачання, то ж для функціонування станцій зв’язку були встановлені генератори, які час від часу потрібно було заправляти. Як ви розумієте, все це відбувалось під ворожими обстрілами, або під загрозою боїв. Одного разу було таке, що бій точився буквально поряд, за сотню метрів. Противник наступав, а нам потрібно було демонтувати та евакуювати майно зв’язку яке знаходилось у «сірій зоні». І це не так, що ось воно стоїть на землі – забирай. Зазвичай, станції зв’язку встановлюються у специфічних місцях. Під супровід канонади, потрібно було демонтувати, спустити на своїх плечах із верхнього поверху будівлі та завантажити у автівку обладнання максимально швидко. А їдучи по дорозі назад, ми кілька разів просто вибігали з машини та ховались бо потрапляли під обстріл. Якби влучило у авто – всі б загинули».

Життя у облозі

На початку повномасштабного вторгнення підрозділ Сергія базувався у своїй військовій частині, за кілька днів вони були вимушені перебазуватись на територію заводу «Азовсталь» до командного пункту «Бастіон». Іншими словами, «Бастіон» це штаб оборони Маріуполя. У середині квітня туди влучила авіабомба, ті, хто вижив, перемістились у інше місце.

«Умови проживання були наближені до виживання. Чим довше тривала оборона, тим менше харчів у нас залишалось. Хлопці на інших об’єктах розповідали, що їли три ложки гороху в день, тож у нас було більш-менш нормально. Звісно, до умов звичайного життя було далеко. Поки базувались у «Бастіоні» мали триразове харчування. На сніданок: банка консервів, трішки квасолі чи риби, шматочок сиру і бувало, давали якусь пачку снеків, типу сухариків чи щось подібне. На обід варили суп або борщ у який могли додати м’ясо чи сало, горох, макарони та інші продукти які ще залишались. А на вечерю пекли коржик, розміром з долоню. Після того, як «Бастіон» зруйнували, на наступному об’єкті у нас було вже дворазове харчування: тарілочка супу або борщу вдень і коржик зі шматочком сиру ввечері», – розповідає Сергій.

Працівники заводу були серйозно підготовлені до коронавірусу, тож на території знаходились склади із антисептиками, захисними масками та рідким милом. Спалюючи антисептик захисники «Азовсталі» грілись, готували їжу та гріли воду. До речі про воду, вона була лише для пиття або приготування їжі, для гігієнічних цілей не використовувалась: «От ти прийшов із завдання, у тебе брудні руки, береш і миєш рідким милом. Потім витер якоюсь ганчіркою і все».

Героїчні оборонці знали, що їх чекало оточення. Постачання припинилось майже відразу, адже російська навала дуже швидко захопила основні тилові міста: Херсон, Мелітополь та Бердянськ. Єдиним способом доставити необхідного залишалось тільки повітря – «суїцидальні місії» на гелікоптерах. Саме ним було доставлено надважливі супутникові пристрої зв’язку StarLink. Якби їх не було, світ би не дізнався про події на «Азовсталі». Через цей канал зв’язку передавали звернення, звіти, фотографії, а також телефонували рідним. У вільний час Сергій, навідувався у лазарет, записував на телефонний диктофон повідомлення від побратимів. Потім знаходив їх рідних у інтернеті та передавав послання.

Смерть ходила поряд

За попередніми даними, у боях за Маріуполь загинуло понад тисячу військових і понад 20 тисяч цивільних (дані не остаточні). Кілька разів Сергій мало не загинув – його врятував випадок та чуття:

«Мені потрібно було йти на завдання. Думаю, буду йти і по дорозі, покурю. Але потім вирішив спокійно перекурити на порозі. Незабаром поруч «прилетіло», мене відкинуло хвилею до стіни, шолом спав, а в очах потемніло. Якби йшов по вулиці, хто знає чи залишився б цілим. Схожа ситуація була, коли виконував завдання на території заводу. Мене мали підвезти та хлопцям треба було заїхати ще на кілька об’єктів. Я не встигав по часу, то ж вирішив йти пішки. Після повернення дізнався, що в ту автівку поцілили із ПТУРа, один солдат загинув, другий – тяжко поранений. Було й таке, що потрапляв під обстріл «Градами». Лежав на землі і думав, що у мене на спині намальована мішень і зараз як прилетить, що мене будуть збирати по шматочках. Обійшлось. Напевно, найбільш близько був до смерті 15 квітня. Тоді ворог наніс точковий удар по командному пункті «Бастіон». Авіабомба повністю зруйнувала наше місце дислокації. Всі, хто тоді знаходився у приміщенні, найближче до епіцентру вибуху загинули, вижив лише один. Я очікував ще кілька вибухів, але пощастило – авіабомба була одна. Напередодні, хотів поселитись в ту кімнату. Було вільним місце над ліжком «Редіса», командира полку «Азов». Та побратим сказав, що знайде для мене інше місце, щоб я не заважав командиру. Можливо, це врятувало мені життя».

Незламна сила волі, холодний розум та відповідальність – те, що не давало Сергію опустити руки: «Люди помирали щодня. На війні, смерть побратима – це найгірше, що може статись. Це дуже сильно вдаряло по нервовій системі. Але я офіцер, маю давати приклад поведінки своїм підлеглим, так само як вимагати від них конкретних вчинків. Якщо піддамся неконтрольованим емоціям, «розклеюсь», то хто тоді буде виконувати наказ? Хто буде робити роботу? Від наших дій залежить життя інших людей. Я просто не міг собі цього дозволити у такі моменти».

Стратегія ворога – руйнувати

Окупанти вели вогонь із всієї доступної зброї: артилерія, танки, міномети, авіабомби та крилаті ракети з моря. Такими ракетами зараз ворог наносить удари по енергетичній інфраструктурі України. А захисники Маріуполя відчували ці удари на собі щодня, безперестанку. Цілодобово над містом літали дрони: коригували обстріли, фіксували переміщення техніки та живої сили і скидали протипіхотні бомби.

«Зв’язківці виконували завдання у місті до того часу, поки це було можливо, згодом – переміщувались лише по території «Азовсталі». Щоразу, покидаючи бункер був шанс не повернутись. Обстріли були настільки інтенсивними, що ландшафт змінювався не щодня, а щогодини. На місці, де нещодавно проїздили, могла утворитись вирва чи обвалитись дах. Доводилось постійно шукати нові маршрути. Територія заводу перетворилась в суцільну руїну. Напевно, там не залишилось жодного вцілілого приміщення.

Бувало, що ми заздалегідь отримували інформацію про масовані обстріли. Одягали бронежилети, каски і просто чекали, сподіваючись, що не прилетить. «Бум» – сидиш, чекаєш наступний. Знову «Бум» – і цього разу не по тобі. Взагалі, до звуків вибуху можна звикнути. Набагато більше лякала тиша», – розповідає Сергій Кравченко.

Полон, Оленівка та повернення додому

Звістка про здачу в полон була неприємною для всіх захисників, але очевидно, що це був єдиний шанс вижити. Із території заводу українські військові виходили маленькими групами, записували свої дані, посаду та звання. Далі проводились персональні обшуки. У автобус, який відправляли до колонії, заходили представники Червоного Хреста, які роздавали анкети, через які можна було повідомити близьких та державу про свій полон. Сергій ще завершував свою роботу, то ж 20 травня, виходив із території заводу серед останніх. Після прибуття в Оленівку, військовополонених знову обшукували і забирали предмети, які могли здатись «підозрілими».

Поселили у один барак, ліжок на всіх не вистачало, тож доводилось спати на підлозі. Годували тричі на день, якоюсь побовтюхою, через годину знов хотілось їсти. З водою особливих проблем не було, але вона була поганої якості. Найпростішу медичну допомогу могли надати українські полонені лікарі. Раз на тиждень приїздив лікар із Донецька, який проводив «огляд» у кожному з бараків, але нормальної медичної допомоги не надавали, поранені просто лежали у лікарні. Цілодобово було увімкнене російське радіо, де озвучувались видумані перемоги окупантів.

За 15 днів до полону, 5 травня, Сергію достроково присвоїли звання майора. Один з побратимів говорив, що це погано – «Краще б тобі, Сергійович, пізніше присвоїли майора. Чим вище звання, тим важче обміняти».

День народження, 20 вересня, Сергій Кравченко, зустрів у бараці, згодом туди прийшли наглядачі, назвали прізвища, наказали «з речами на вихід». Сергій почув і своє: «Назвали багато офіцерів у тому числі й мене. Перше що прийшло на думку – офіцерський етап, нам зав’язали руки та очі скотчем, посадили у КАМАЗ. Везли, як мені здавалось, на територію росії, потім була пересадка у літак, згодом ще одна. Я вже почав думати, що нас везуть кудись до Сибіру. Лише коли приземлились дізнались, що прилетіли у Гомель. Тоді, все стало зрозуміло в Білорусі – обмінюють. В думках було лише одне – аби обмін не зірвався. На автобусах нас привезли на територію України і ми змогли вдихнути повітря свободи та ступити на рідну землю. Найперше, попросив телефон у водія та зателефонував мамі і батькові, дуже хотів почути їх голоси».

Наступні півтора місяці Сергій проходив реабілітацію і лише нещодавно зміг приїхати у Гадяч, де живе його батько. Завітав Сергій і до рідної школи у Петрівці-Роменській, поспілкувався із старшокласниками.

Цікавим є той факт, що його колишня вчителька Ірина Ніженець, вишивала сорочку для захисника, але не знала конкретно кому її подарує. Після того як дізналась, що Сергій у полоні – вирішила, що подарує саме йому. Завершила свою роботу якраз 20 вересня.

«Дякую всім, хто за мене молився, переживав та підтримував батьків. Дякую волонтерам, «Патронажній службі Азова», «Асоціації родин захисників «Азовсталі» – це реальні люди, які допомогли з реабілітацією і необхідними речами», – каже Сергій.

Заглядаючи у майбутнє і попри все пережите, він налаштований продовжити службу в ЗСУ. Хоча попереду ще медична комісія та відновлення у санаторії він говорить: «Ми обов’язково повинні вигнати ворога з нашої землі. Зараз в інтернеті люди шукають «хороших руських» або невинуватих, але, якщо хтось прийшов на нашу землю зі зброєю – він окупант. Правда на нашому боці, ми захищаємо свою Батьківщину, свою незалежність, свій дім. Ми маємо перемогти – іншого варіанту немає».

Влад Лидзарь.