Іловайський котел: кривавий серпень української історії

Сім років тому, у серпні, відбулася одна з найчорніших сторінок в історії незалежної України – запеклі бої за Іловайськ або, як їх згодом охрестили, Іловайський котел. Українські військові зуміли вийти звідти лише 29 серпня із страшними втратами.

Пригадаємо, як усе було.

Чому українські військові пішли на Іловайськ

Іловайськ розташований за 40 кілометрів від Донецька і за 12 кілометрів від траси Н-21 – це головна артерія, яка сполучає Луганськ з Донецьком. Також місто було важливим залізничним вузлом. Взявши під вогневий контроль вищезгадану трасу Н-21 і вийшовши на північні околиці Макіївки, українські воїни взяли б у кільце проросійських бойовиків у Донецьку. Це б дозволило відрізати терористів від постачання – у них би закінчились набої, снаряди та пальне. Тож, на перший погляд, Іловайськ був ключем до перемоги української армії на Донбасі і неминучої поразки ворога.

Та вже чотири роки по тому начальник Генштабу ЗСУ Віктор Муженко заявив, що в серпні 2014 року Іловайськ уже не був важливим стратегічним місцем. У липні – так, а в серпні, коли під нашим контролем було Кутейникове, зовсім не обов’язково було за будь-яку ціну брати Іловайськ. Кутейникове уже давало нам можливості перерізати залізничне сполучення з Росією, а саме – залізничну гілку, яка йде через Амвросіївку, Кутейникове на Іловайськ, на Макіївку і Донецьк.

Сьогодні достеменно не відомо, чому був наказ взяти Іловайськ. Деталі військової операції досі засекречені. Відомо, що операція мала широкий розмах – більш ніж 300 кілометрів по фронту. Варто нагадати, що з травня по липень 2014 року сили АТО провели низку успішних операцій зі звільнення Маріуполя та інших міст і селищ Донбасу.

10 серпня 2014 року українські герої почали операцію зі звільнення Іловайська.

Що таке Іловайський котел?

Це події на фронті наприкінці серпня 2014 року. Після того, як українські війська пішли в наступ на Іловайськ у Донецькій області, Росія відправила на Донбас 8 батальйонно-тактичних груп кадрових російських військових (23-24 серпня). Сили противника переважали в 17 разів. Українські бійці опинилися в кільці ворога. Путін запропонував нашим воїнам вийти без зброї так званими «зеленими коридорами». Зранку 29 серпня колони українців почали виходити з Іловайська і були підступно розстріляні російськими військовими. У цих боях загинуло 366 українських воїнів, 429 – отримали поранення, 300 – потрапили у полон.

Іловайська трагедія: хронологія подій

Більшу частину міста українські воїни взяли 18-19 серпня. Москва не захотіла миритися з поразкою і відправила на Донбас в Іловайськ 8 батальйонно-тактичних груп кадрових російських військових.

У ніч з 23 проти 24 серпня 2014 року 3,5 тисячі російських солдатів, 60 танків і стільки ж гармат перетнули українсько-російський кордон. Як свідчать матеріали слідства, російські військові були одягнуті як українські підрозділи, що заборонено Женевською конвенцією.

Наші воїни потрапили у щільне кільце ворога, який мав значну чисельну перевагу. У «котлі» опинилися батальйони «Донбас», «Дніпро-1», батальйони МВС «Херсон», «Світязь» і «Миротворець», «Шахтарськ», а також зведена рота 93-ї та 17-ї бригад Збройних сил України. батальйони МВС України «Дніпро-1», «Миротворець», «Світязь», «Херсон», «Івано-Франківськ», «Донбас» і сили сектора «Б». Без води, їжі та боєприпасів…

Вся країна думками була там, з нашими героями. Та офіційні особи до останнього запевняли, що ситуація під контролем.

«Військові, які вийшли з Іловайська казали, що якийсь час у них ще були шанси прорватися і з боєм вийти з міста. Але керівництво вирішило домовитись про гарантії безпеки та «зелений коридор» для виходу наших військ. Таким чином терористи виграли ще кілька днів. За цей час росіяни встигли облаштувати вогневі позиції уздовж майбутнього «зеленого коридору», перетворюючи його на коридор смерті», – пригадує волонтер, засновник фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега.

Ветеран війни на Донбасі, стрілець-санітар батальйону «Донбас» Сергій Міщенко розповідає, що повідомлення про блокування ЗСУ в Іловайську надсилалися у Генштаб ще за 5 днів до закриття «котла», 23 серпня. Однак керівництво було на параді в Києві і не відповідало на дзвінки, а заступники начальника Генштабу відповідали так: «Ми це вже проходили, такі доповіді вже були, це дезінформація».

На мій погляд, заступники не хотіли псувати своєму керівництву свято поганими доповідями, – припустив боєць батальйону «Донбас».

Керівник Генштабу Віктор Муженко включився у процес тільки 25 серпня. За словами бійця, повністю заблокованими вони були 27-го числа, а до цього часу ще були шляхи виходу.

Співвідношення українських та російських військ було таким:

особовий склад – 1 до 18;

танки – 1 до 11;

бронетехніка – 1 до 16;

артилерія – 1 до 15;

«Гради» – 1 до 24.

Крім того, окупаційні війська мали потужне підкріплення вздовж східного кордону України – щонайменше 45 тисяч військовослужбовців та сотні одиниць потужної військової техніки.

Поки начальник Генштабу України домовлявся з російським військовим керівництвом про «зелений коридор», окупанти вже готували пастки на шляху українських бійців. Тому й затягували переговори. Відомо, що протягом 26-28 серпня відбулося 12 телефонних розмов між Муженком та заступником начальника Генштабу збройних сил Росії Богдановським.

Кремлівський карлик Володимир Путін, не підтверджуючи вторгнення регулярної російської армії в Україну, закликав так званих «ополченців» гарантувати українцям безпечний вихід з оточення за узгодженими маршрутами.

Організовані колони українських бійців почали виходити так званим «зеленим коридором» 29 серпня о 8:15. І їх було цинічно розстріляно впритул… Обіцянки Путіна, як зажди, виявилися брехливими.

У ці найчорніші дні незалежної України загинуло 366 українських воїнів, 429 – отримали поранення, 300 – потрапили у полон. Це лише за офіційними даними. Втрати озброєння і військової техніки сягнули суми 300 мільйонів гривень. Українська армія зазнала найбільших одночасних втрат за всю історію війни на Донбасі.

Та українські герої йшли не без бою. Генштаб відправляв на передову все, що було в наявності. Українська артилерія щодня вражала нові цілі. Бої були жорстокі, для багатьох – останні. Сьогодні в українській розвідці кажуть, що в боях за Іловайськ Збройні сили Росії втратили понад 200 осіб, проросійські бойовики – 300 осіб. Фронт здригався вибухами аж до 5 вересня, коли були підписані усім відомі мінські угоди…

Хто винен?

Насамперед варто наголосити, що досі, через 5 років після трагедії, нікого не покарано.

Чотири роки тому генпрокурор Юрій Луценко виправдовувався, що тоді Україну врятували тільки мінські угоди.

Багато хто критикує мінські угоди. Тепер я вже можу сказати, що в момент, коли регулярні російські війська зайшли в тил наших в Іловайськ, між Іловайськом і Києвом був один батальйон. Один! – сказав Луценко.

Також, за його словами, вторгнення російських регулярних військ на територію України стало ключовим фактором оточення українських військових. Однак він не виключає ймовірних помилок, а можливо навіть злочинних дій з боку керівництва ЗСУ.

Тодішній міністр оборони Валерій Гелетей покладає всю вину на Путіна, який не виконав обіцянки.

Голова Генштабу ЗСУ Віктор Муженко не виключає, що у штурмі Іловайська у 2014 році могли бути зацікавлені деякі політики чи бізнесмени.

Однак, усе це лише заяви, винних так і не знайшли і не покарали.

Ці події показали усьому світові, що проти українців на Донбасі воює справжня регулярна російська армія. А також дали величезний урок – Путіну нізащо не можна довіряти, будь-який компроміс із ним – це пастка.

За інформацією «24tv»

У ці скорботні дні ми згадуємо і наших земляків, які полягли у тих соняшникових полях. Пам’ять про їхній самовідданий подвиг в ім’я незалежності України назавжди залишиться в наших серцях:

Анатолій Лифар (народився у с. Римарівка) загинув 28 серпня 2014 року;

Юрій Кириєнко (народився у с. Рашівка) загинув 28 серпня 2014 року;

Віктор Ілляшенко (народився у с. Сергіївка) загинув 29 серпня 2014 року.

Указом Президента України «за особисту мужність і високий професіоналізм виявлений у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України та вірність військовій присязі» усі вони нагороджені орденом «За мужність» III ступеня посмертно.

Герої не вмирають!

«БМ»