Героїв, які врятували життя військовому пенсіонеру на Лубенщині, нагородять

61-річний військовий пенсіонер Юрій Васильович Пилипенко з Лубен мало не загинув, купаючись на пляжі «Бистрянка», що знаходиться на Сулі метрів за 200 від центрального. Чоловік, купаючись у водоймі, втратив свідомість і пішов на дно. 

“Ви знаєте, що п’ятниця, 16 липня, була найспекотнішим днем за останні сто років? Перегрівся — отримав тепловий удар — утопився. Що сталось, те сталось…”, – неохоче згадує Юрій.

За словами медиків, між життям цього чоловіка й потойбічним світом практично не існувало межі. Він залишився живим, бо поряд опинилися люди, які були у певний час у потрібному місці й не розгубилися у вирішальний момент, пишуть Факти.

Заплутались у водоростях

…Це трапилося близько шостої вечора на пляжі «Бистрянка», що знаходиться на Сулі метрів за 200 від центрального. Зазвичай там відпочивають ті, хто полюбляє тишу: понад високим берегом ростуть берези, під якими можна сховатися від сонця.

Молода родина — Руслан та Тетяна Кулич разом з півторарічним сином — приїхала на той пляж уперше. Провели там години зо дві, вже збиралися додому.

— Останній раз пропливу проти течії та поїдемо, — кинув Руслан дружині вже на бігу й пірнув у теплу воду.

Та вже за якусь мить чоловік змушений був максимально пришвидшуватися, долаючи спротив течії.

— Спочатку крики про допомогу я сприйняв за жарт, як часто трапляється на пляжах, — розповідає 29-річний Руслан Кулич. — А потім зрозумів, що справа серйозна: метрів за двадцять від мене чоловік солідного віку разом з юним хлопчиною з усіх сил намагалися виштовхати на мілководдя потопельника. Підпливаю до них, хапаю людину без ознак життя за руку… А він чоловік дебелий: метрів під два ростом і вагою кілограмів 150. Тягнути важко.

Руслан Кулич з дружиною Тетяною та синочком приїхали на той пляж уперше

— Все сталося раптово, на моїх очах, — приєднується до розмови знайомий Юрія Пилипенка Іван Гейко. — Я приїхав на пляж, щоб забрати компанію друзів. Сиджу, чекаю. Дивлюся — мої знайомі Юра з Віктором, які відпочивали окремо, стали заходити у воду. Віктор — попереду, Юра — позаду. Між ними відстань — метрів десять. І вже на глибині з Юрієм щось сталося. Якоїсь миті я помітив, що його спина піднялася над водою, а голова пішла вниз. Його товариш, зрозумівши, що Юрій втратив свідомість і йде на дно, кинувся до нього й почав кликати купальників на допомогу. Поряд плавав школяр на вигляд років п’ятнадцяти. Він пірнув і підняв потопельника на поверхню.

Тим хлопцем був Максим Бондаренко, учень 10-А класу Лубенської школи № 2 (на фото в заголовку). Він, так само, як і Руслан Кулич, перед тим, як залишити пляж, зайшов останній раз скупатися.

— Почувши крики якогось чоловіка про допомогу, я за хвилину був уже біля нього, — пригадує юний герой. — Його товариш до того часу, на жаль, уже пішов на дно. Думаю, він потрапив у водорості, яких там багато, й запанікував. До того ж, кажуть, у нього слабке серце. Я пірнув (там глибина понад два метри), але вода була каламутною — нічого не побачив. І вже збираючись спливати, випадково зачепився за ногу потопельника. Потягнув за неї, а водорості навколо мене обвились, не дають рухатись. Нарешті якимись зусиллями все ж таки вирвався з їхнього полону, міцно тримаючи ногу потонулого чоловіка. Тут його товариш взявся мені допомагати. Два метри до обриву мені здалися вічністю. Треба було й самому на воді триматися, й тіло бездиханного чоловіка — а воно було, як камінь, — штовхати.

«Нас учили боротися за життя людини до кінця»

Тут підбігли й інші пляжники, гуртом підтягнули Юрія до обриву, а як підняти його нагору, хтозна. Так і стояли на мілководді, тримаючи потопельника попід руки, не дозволяючи його посинілій голові зникнути під водою. Під ногами мул, слизько, всі ковзаються. Людей назбиралося багато, та толку від того було мало. Всі кричать, метушаться. Хтось намагається робити штучне дихання, але нічого не виходить.

— Коли я, тримаючи сина на руках, підійшла до того гурту й побачила чоловіка, якого намагалися відкачати, подумала, що він уже все… — пригадує 26-річна медсестра Тетяна Кулич. — Синюшність опустилася на шию, до грудей, що вказувало на кисневе голодування організму. При гіпоксії смерть настає протягом 6−7 хвилин внаслідок загибелі мозку. Здавалося, час був утрачений. Та все ж, передавши дитину Русланові, я спустилася у воду. Ні пульсу, ні дихання в потопельника не було. Але у Київському медичному коледжі, де я навчалася, нас учили боротися за життя людини до кінця.

Взявши ситуацію в свої руки, Таня приступила до непрямого масажу серця. Їй це було не вперше, оскільки після здобуття освіти кілька років працювала у відділенні реанімації Інституту кардіології імені Стражеска. Віктора, який намагався вдихнути повітря у свого товариша без ознак життя, вона попросила відійти, бо через хвилювання той робив усе неправильно. На щастя, поряд знаходилася одна смілива молода жінка.

— Ми з подругою та своїми дітьми того дня гуляли на центральному пляжі, — розповідає 33-річна продавчиня Яна Пархоменко. — А потім вирішили перейти на Бистрянку, розклалися у тіні під берізками. І тут підбігає Наталин син, кричить: «Там дядя тоне!» Ми, звісно ж, туди. А він уже потонув…

Тетяна Кулич попросила Яну вдихати у рот потопельника повітря, тобто робити штучне дихання. Тричі вдих — п’ять разів натискання на грудну клітину (непрямий масаж). При цьому обидві, підтримуючи чоловіка між лопаток, били його по грудях, щоб вийшла вода, якої він наковтався.

— Треба було дістати ще запалий язик, тому я відтягувала щелепу, а Яна засунула йому пальці у рот, — продовжує Таня. — У якийсь момент вона скрикнула від того, що він її вкусив. Перевернули на бік — з рота полилася вода. З тієї ж секунди у чоловіка почали з’являтися ознаки життя: почулися хрипи й він почав хапати повітря, зробив перший самостійний вдих. Після цього буквально на очах стала зникати синюшність, шкіра набула блідо-рожевого кольору…

— Але ж реанімованого треба було якось витягнути з води на берег, — продовжує Руслан Кулич. — Тому я побіг до своєї машини, взяв з багажника широкий матерчатий трос і кинув тим, хто був унизу. Вони акуратно завели трос під руки чоловіка. Хтось кинув на додачу покривало, щоб підкласти під спину, аби її не подряпати об колючу траву. І, таким чином, ми витягнули здоровенного дядька на обрив.

Залишалося зробити останній ривок — пробігти метрів 50 з «вантажем» на медичних ношах до карети екстреної медичної допомоги, яка не могла доїхати до пляжу. Там Юрію Васильовичу зробили укол, а поки довезли до реанімації, він прийшов до тями.

За словами учасників рятувальної операції, на все пішло хвилин 10−15. А без дихання потерпілий був понад 5 хвилин. Наступного дня Юрій Васильович повернувся з лікарні додому.

— Оце я так відпочив на річці після нічного чергування, — винувато посміхається Юрій Пилипенко, який працює охоронцем в одній з організацій. — Я всіх своїх рятівників обійшов, особисто кожному подякував. Завдяки їм у мене другий день народження з’явився.

— Після цього на річку вже ні ногою? — обережно цікавлюся у співрозмовника.

— А чого б це? — щиро дивується він…

За словами речниці Головного управління з надзвичайних справ у Полтавській області Світлани Рибалко, герої-рятівники отримають нагороди. Полтавців, які врятували життя життя чоловіку, також хотіли подати на всеукраїнський конкурс “Герой-рятівник року”, який проводиться з нагоди Дня рятувальника у вересні.

“Не знаю, чи встигнемо. Але на обласному рівні їх обов’язково відзначимо. Адже люди ризикували власним життям, щоб врятувати чоловіка. Шкода, що ми про цей випадок дізналися пізно, адже, для нагородження на всеукраїнському рівні потрібно, що історія набула резонансу. До того ж сам постраждалий на цю тему спілкуватися не хоче… Та це й зрозуміло: він же був на межі смерті”, – говорить Світлана Рибалко.