НЕ МАЄМО ПРАВА ЗАБУТИ ТРАГЕДІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Сучасне покоління зобов’язане зберегти та захистити пам’ять про жертв Голодомору в Україні 1932-33 років. І весь світ має усвідомлювати актуальність цього геноциду навіть 87 років потому.

Голодомор – штучно організований та умисно підтримуваний тоталітарним комуністичним режимом голод в Україні (а також окремих частинах Росії та Казахстану) з метою винищення антирадянських настроїв та виступів проти колективізації на селі. Втрати України внаслідок Голодомору склали близько 4,5 млн осіб, з яких понад 3,9 млн – померлими від голоду. Понад 90% загиблих були етнічними українцями. 

Дійсно, найжахливіший геноцид в історії людства не був випадковим явищем природного чи соціального походження, як це стверджували спочатку радянські історики. «Смерть через голод» стала наслідком цілеспрямованого застосованого тоталітарною владою терору голодом. Це, свого роду, покарання українців за їхній спротив колективізації і небажання перебувати під владою Росії.

Голодомор 1932-33 років майже у всьому світі визнали геноцидом Українського народу. Це акт масового знищення українців як нації, і українського селянства – як класу. Злочинні дії радянського тоталітарного режиму завдали невиправного удару по коренях українського народу, його вікових традиціях, духовній культурі та етнічній самобутності, втрати від якого ми відчуваємо сьогодні .Безумовно, це один із найжахливіших злочинів в історії людства, який не має строку давності.

Нелюдський акт скорочення українського народу на Полтавщині

Формальним приводом кампанії по викачуванню зерна як у колективних, так і в індивідуальних господарствах була так звана хлібозаготівля «для індустріальних центрів та Червоної Армії». Під приводом боротьби за індустріалізацію народного господарства московська влада та її місцеві представники в особі партійних комітетів, починаючи ще з кінця 20-х років, запропонували селянам продавати хліб державі за сміховинну ціну, яка у ряді випадків була у 20–30 разів нижча за ринкову.

І з’явилися так звані  «чорні дошки». Як до такого нелюдського методу могли дійти радянські «борці за щастя трудового народу», незрозуміло.

Суть такого методу, який активно застосувався і на Полтавщині у 1932–1933 роках, полягала у повній блокаді тих населених пунктів, які з тих чи інших причин найбільше відставали у виконанні хлібозаготівельних планів. У таких селах заборонялась торгівля, із сільських споживчих товариств вивозилися усі промислові і продовольчі товари, а щоб колгоспники чи одноосібники не могли купити необхідні товари в інших селах чи містах, їм заборонялося виходити за межі свого села. Першими були занесені на «чорну дошку» спеціальною постановою уряду села Лютенька, Гадяцького району та Кам’яні Потоки, Кременчуцького району. Починаючи з грудня 1932 року право занесення тих чи інших населених пунктів на «чорну дошку» одержало районне керівництво, після чого цей спосіб винищення людей став більш масовим.

Життя людей у цих селах в період голодомору було воістину жахливе і моторошне.

Із дослідження доктора історичних наук Миколи Якименка, стали відомі безліч фактів людоїдства. У цих дослідженнях є спогади мешканця села Кам’яні Потоки Андрія Лисенка: «Мій батько, Микола Якович Лисенко, жив у селі Кам’яні Потоки. Сім’я складалася з 8 осіб. Мали в господарстві коня, корову, 8 гектарів землі. Я в цей час проходив службу на флоті, і це порятувало мене. У 1932 році наше село занесли на «чорну дошку» за невиконання плану хлібоздачі. Після цього з села вивезли 10 сімей, так званих контреволюційних елементів. Серед них була й наша сім’я. Батько помер в далекому Казахстані. Сини повернулися в Кам’яні Потоки, померли від голоду… Вимерли цілі вулиці. Особливо страждали діти. Жителька села Рева з’їла в ті чорні дні свою дитину. Подружжя Курганських пообіцяло одному хлопчику хліба і м’яса за те, що він приведе до них свого товариша, Сашу Прохоровича. Їхня сусідка йшла з городу, випадково заглянула у вікно і побачила вже порубаного Сашу»…

Однією з особливостей Полтавщини було те, що на «чорну дошку» заносилися не лише окремі села, а й цілі райони, а саме: Гадяцький, Великописарівський, Кобеляцький, Лохвицький, Решетилівський, Новосанжарський, Кишеньківський, Нехворощанський, Бригадирівський та Оболонський.

Жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років рахують мільйонами. Щодо Полтави, то на її вулицях лише за одну добу наприкінці березня було підібрано 1043 трупи. Більшість з них не мали при собі ніяких документів. Трупи вивозили за межі Полтави і, ймовірно, в районі місцевого смітника заривали, як тварин, без хрестів чи інших відзнак поховання. Документи, у яких фіксувалася смерть від голоду, були знищені. Збереглися лише окремі «Книги реєстрації актів про смерть за 1929–1933 роки». Одна з них виявлена стосовно Пирятинського району. Дуже рідко керівництво сільських рад вказувало таку очевидну причину смерті як голод. Найчастіше у графі «причина смерті» зустрічаємо запис: «невідомо»; інколи — «від недоїдання». А тим, кому було за 60, записували, як правило, традиційне: «від старості».

Пам’ятні знаки

В Україні і в усьому світі чимало пам’ятників та меморіалів пов’язаних саме з цією трагедією 1932-33 років, та перший у світі був відкритий 23 жовтня 1983року у м. Едмонтон (Канада), за ініціативи Едмонтонського відділу Комітету українців Канади. Його автор — монреальський скульптор Людмила Темертя, мати якої пережила Голодомор. Пам’ятний знак розташований на площі імені Уїнстона Черчилля.

Він  виконаний у формі надірваного кола, що символізує навмисно розірваний життєвий цикл. Зморені руки підняті у спротиві та благають про закінчення тортур. На пам’ятнику є напис англійською та французькою мовами: «На вічну пам’ять мільйонам, хто загинув під час голоду-геноциду, спричиненим в Україні радянським режимом у Москві у 1932 – 1933 роках. Стіймо на сторожі супроти тиранії, насильства, не людяності».

А найвідомішими в Україні стали: пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932–1933 років, встановлений у 1983 році на Михайлівській площі у Києві та пам’ятники «Свіча Пам’яті» й «Дитина», встановлені у 2008 році та знаходяться біля Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» також у Києві.

Знати про ті страшні роки означає для кожного з нас – не допустити їх повторення. Адже і сьогодні залишається актуальною істина: «Хто забуває своє минуле, той приречений на його повторення». Із цим важко не погодитися.

“БМ”

Примітка:

Загальнонаціональна-міжнародна акція «Запали свічку» відбудеться 28 листопада, о 16:00. Вшануйте пам’ять загиблих хвилиною мовчання та встановіть запалену свічку на підвіконні.