МУСИМО ПАМ’ЯТАТИ ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО
У ході війни 1941–1945 років саме на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від фашизму.
Воєнні дії тривали протягом 40 місяців – із 22 червня 1941 року до кінця жовтня 1944 року. Саме в ці роки на українській землі були зосереджені головні сили вермахту – від 57,1 до 76,7% загальної кількості дивізій, 607 з них було розгромлено саме на території України.
Завершила визволення України Карпатська операція, що розпочалася 9 вересня 1944 року. 27 жовтня 1944 року було звільнено Ужгород, 28 жовтня радянські війська вийшли на сучасний кордон нашої Держави. За підрахунками істориків, у ході воєнних дій на території України загинуло близько 3 мільйонів радянських воїнів, понад 2 мільйони українців було вивезено для примусової праці до Німеччини. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 міст і 28 тис. сіл, близько 10 мільйонів людей залишились без даху над головою, знищено понад 16 тисяч промислових підприємств.
Вигнання нацистів з українських територій стало можливим завдяки масовій участі українців у лавах як Червоної армії, так і українського визвольного руху (ОУН та УПА). Ми маємо пам’ятати усіх. Але давайте згадаємо, коли і як ця кривава війна розпочалася для нашої країни.
Початок війни в Україні
Друга Світова війна розпочалася для України 1 вересня 1939 року із бомбардувань Львова силами Люфтваффе. 11 вересня частини вермахту увійшли до Галичини, але за таємними домовленостями між Гітлером та Сталіним німецькі війська за 2 тижні відступили на захід.
17 вересня 1939 року у війну на боці нацистського агресора вступив СРСР.
22 червня 1941 р. розпочалася війна між вчорашніми союзниками – ІІІ Рейхом та СРСР, в результаті чого до кінця року більша частина України була окупована німецькими військами.
У грудні 1941 – січні 1942 рр. радянські війська організували перший великий контрнаступ на території України, але були зайняті лише незначні ділянки в Криму та під Барвінковим. Спроба навесні 1942 року розвинути попередній успіх призвела в Криму та під Харковом до двох катастрофічних поразок радянських сил та їхнього відступу аж до Волги. У результаті вся українська територія була зайнята німецькими військами.
Війна на Полтавщині
Перші партизанські загони на Полтавщині почали формуватися у серпні 1941 року. Робилося це на базі винищувальних загонів, створених у районних центрах області. Станом на 11 серпня 1941 року воювати в тилу ворога зголосилося 2267 чоловік, з яких було створено 62 загони, 113 диверсійних груп, які мали діяти на залізничних станціях та промислових підприємствах, а також 232 диверсанти-одинаки для ведення самостійної підривної роботи.
В Кобеляцькому районі у серпні 1941 року було створено три партизанських загони по 16-20 чоловік у кожному, але при наближенні німців частина партизанів відійшла разом з відступаючими частинами Червоної армії, а ті, що залишилися, як зазначалося в інформації райкому партії від 3 листопада 1944 року «ніякої роботи не проводили». Не встиг стати на шлях боротьби з ворогом і Пирятинський загін, тому що вже в перші дні окупації записані до нього декілька партизанів видали своїх побратимів і їх підпільників німцям.
Центром партизанського руху на Полтавщині мав стати Гадяцький район. В ньому базувався підпільний обком партії. Найбільш вдало розпочав боротьбу з окупантами партизанський загін із села Сари під командуванням Андрія Граніта. Підготовкою свого загону, який налічував 26 чоловік, Андрій Граніт займався ретельно. Та оскільки від бездіяльності у загоні стала падати дисципліна і поширюватися пияцтво, Граніт вирішив провести зі своїми підопічними бойову операцію. Партизани упіймали у засідку німецьких мотоциклістів на дорозі Сари – Рашівка. Двох німців було вбито, зброю конфісковано, а мотоцикли дотла спалено. На куражі від успіху загін Граніта провів ще одну засідку, в яку потрапили дві німецькі вантажівки. Цього разу партизани вбили 9 німців, а машини знову ж таки спалили. Вороги ж відповіли на це кривавим розстрілом дванадцяти євреїв, спеціально привезених на місце партизанської операції з Гадяча.
Перші збройні акції проти німців набрали широкого розголосу серед полтавців і сприяли згуртуванню місцевих партизанських формувань, навколо загону І. Скобелєва. На початку листопада 1941 року до нього приєдналися партизани із Зуївців та Комишні. У ніч з 5 на 6 листопада вони вчинили напад на станцію Вениславівку, яка знаходилась на перегоні Гадяч — Лохвиця. Під час цього нападу було вбито 5 німців. Крім того, партизани спалили приміщення Вениславської комендатури, вбили старосту села разом з дружиною, а також двох поліцаїв. Так помалу партизани знекровлювали німецький тил, внісши свою лепту в майбутні перемоги.
Визволення Полтавської області
Спільними зусиллями 3-ї танкової, 40-ї і 69-ї армій, 16 лютого 1943 року, Харків був повністю звільнений від німецьких загарбників. Визволення Харкова, здавалося, надавало сприятливі умови для подальшого наступу Червоної армії на захід. Ще під час боїв на ближніх підступах до міста, командувач військами Воронезького фронту у рамках операції «Зірка» визначив своїм об’єднанням нові завдання: 60-й армії наступати на Рильськ, 38-й – на Суми, 40-й – на Охтирку, 69-й і 3-й танковій – на Полтаву. Тим самим почалася перше визволення Полтавщини від фашистських загарбників.
Після весняного відступу радянської армії друге звільнення Полтавщини розпочалося після другого й остаточного звільнення Харкова, яке відбулося 23 серпня 1943 року. Хоча за 5 діб до цього – 18 серпня була звільнена Опішня, остаточне звільнення якої відбулося 21 вересня 1943 року.
25 серпня уперше було звільнено Зіньків, але згодом фашисти його відбили. Після визволення Харкова і розгрому охтирського угруповання ворога радянські війська розгорнули наступальні бої в напрямку Дніпра. Фашисти докладали всіх зусиль, щоб зупинити наступ радянських військ, закріпитися на важливих опорних пунктах своєї оборони, одним із яких став і Зіньків. Гітлерівці підтягли сюди свіжі сили, зосередили тут багато техніки. Крім підрозділів 119-ой піхотної дивізії, 48-го танкового корпусу з важкими танками «Тигр» і 19-го саперного батальйону, тут зайняли оборону підрозділи дивізії СС «Велика Німеччина».
6 вересня, коли вже було звільнено перший райцентр Полтавщини – Зіньків, були встановлені нові розмежувальні лінії і дещо змінені напрямки руху фронтів.
Потім розпочався процес щоденного просування радянської армії в напрямку Полтави. Це був важкий бойовий шлях, про який щоденно у своїх зведеннях повідомляло Совінформбюро.
Так 11 вересня, коли було звільнено Гадяч, війська Степового фронту просунулися у напрямку Полтави на 5-8 км. Протягом наступних днів на 7-10 км.
12 вересня на Полтавщині було звільнено районні центри Лохвиця та Петрівка-Роменська, смт Червонозаводське, залізничні станції Венеславівка, Сула, Юсківці.
14 вересня війська Степового фронту на полтавському напрямку просунулися на окремих ділянках фронту на 3-8 км, а на півночі Полтавщини було звільнено райцентр Сенча.
15 вересня у напрямку Полтави радянські війська просунулися за добу, як повідомляло Совінформборо, на 5-8 км, звільнивши 20 населених пунктів.
17 вересня у напрямку Полтави війська просунулися вже на 8-12 км, і того дня на Полтавщині загалом було звільнено 70 населених пунктів, в складі яких були районні центри Комишня, Пирятин та Чорнухи.
18 вересня 1943 року на полтавському напрямку радянські війська просунулися на 4-6 км, узявши райцентр Харківської області – Коломак, а на іншому “фланзі” нашої області було звільнено районні центри Лубни, Миргород, Оржиця.
19 вересня на полтавському напрямку радянські війська просунулися на 10-15 км, узявши райцентр Харківської області – Красноград, а війська, які йшли на Київ, звільнили на Полтавщині райцентри Пирятин, Лубни, Хорол, Гребінку.
20 вересня радянські війська взяли районні центри Ковалівка, Чутове, Яготин, Карлівку, залізничні станції: Ланну, Орчик, Скороходове та ще 60 населених пунктів. До 20 вересня війська Степового фронту були вже на відстані 70-120 км від Дніпра. Праве крило фронту – 5-а гвардійська і 53-а армії – обходило Полтаву з півночі і півдня із завданням опанувати містом. У центрі фронту в напрямку Кобеляк наступали війська 69-ї і 7-ї гвардійської армій. Війська 57-ї і 46-ї армій – ліве крило фронту – переслідували противника в напрямку Дніпропетровська.
21 вересня радянські війська зайняли районні центри Машівка, Нехвороща, Опішня (вдруге), Шрамківка, смт Лисняки.
Втрати
Нажаль, у різних районах Полтавської області нацисти дощенту знищували села, а їхніх мешканців розстрілювали або живцем спалювали. Значних спустошень область зазнала під час відступу німецьких військ у вересні 1943 р. під час реалізації тактики «випаленої землі». Загалом нацисти повністю або значною мірою зруйнували 9 міст, 388 селищ і сіл в області. Особливо постраждали міста Полтава та Кременчук, а також Диканський, Чутівський, Полтавський, Шишацький, Котелевський, Решетилівський райони. Загалом за роки нацистської окупації на Полтавщині загинуло 221 тис. 895 мирних громадян, у т. ч. 152 тис. 270 чоловіків, 58 тис. 369 жінок, 11 тис. 286 дітей. Жертви серед євреїв становили 22 тис. 340 осіб. Одним із найбільш смертоносних місць на Полтавщині у роки війни стало місто Кременчук, де нацисти створили мережу таборів для радянських військовополонених та місцевого населення. Проведені вже після звільнення Кременчука розкопки братських могил показали, що з 1941 по 1943 рік на території таборів було знищено понад 60 тис. військовополонених і понад 37 тис. осіб цивільного населення. На Полтавщині функціонувала майже третина усіх стаціонарних таборів для військовополонених на території України – 48 зі 180. Завдяки особливо жорстокому режиму утримання полонених їх охрестили «таборами смерті». У роки війни на примусові роботи до Німеччини німці вивезли 159 тис. 629 осіб, із них 62 тис. 571 чоловіка, 97 тис. 58 жінок.
Це страшні факти, але ще страшніше усвідомлювати, яка кількість життів була обірвана в наслідок страшної війни. І ми повинні пам’ятати усіх героїв, чия боротьба, самовіддана праця і героїзм сприяли звільненню України від нацистів. У серці кожного з нас має жити пам’ять про неоціненний внесок українців у спільну перемогу в цій жахливій війні. Тим, хто загинув і тим, хто вижив у пеклі 40-их років – ми зобов’язані всім, що маємо сьогодні.
«БМ»
