Сорок років тому…

– Життя зіткане з болю, – сказав Назар Матвійович.

Молода журналістка здивовано глянула на відомого актора. У нього є все: звання, слава, найкращі ролі, шанувальниці…

Він зрозумів її здивування. Поблажливо усміхнувся. Не міг зізнатися, що саме вона, журналістка Людмила, – причина цієї фрази.

– Отже, перше запитання, – увімкнувши диктофон, мовила Людмила. – Назаре Матвійовичу…     

– Зачекайте, Людочко. Можна, я буду так до вас звертатися? Дозвольте спершу приготувати для вас каву.

– Так, буду вдячна.

Він мусив дати лад своїм спогадам, впоратися з емоціями. Люда-Людочка… Як вона схожа на Майю. Його велике кохання. Незабутнє і незбутнє. Таке ж розкішне волосся. Карі очі. Навіть тембр голосу. Людочка, ця молода гарна жінка, повернула його на десятки років назад…

Назар був найуспішнішим студентом. Талановитим. Наполегливим. Вродливим.

– Таким, як ти, дістаються найкращі ролі, – казали одногрупники.

Він лише знизував плечами.

Сім’я Назара була простою. Всього довелось добиватися в житті самотужки. Його рідна сестра Марина два роки підлогу в районній лікарні мила, поки вступила в медучилище. Гадав: серйозних ролей йому не бачити. Хто за нього слово замовить?

Щастям для Назара була кохана Майя. Чарівний, тремтливий світ його почуттів. Він любив цілувати її волосся, що пахло травами. Її ніжні пальчики. Любив її ім’я з ароматом весни.

Майя навчалася заочно в педінституті. Мусила працювати, бо вдома мама-вдова і двоє молодших братиків.

– Не пара тобі Назар, – зітхала мама. – Закінчить навчання, осяде у великому місті. Йому ж театр потрібний, а не наш районний Будинок культури.

– Я також подамся з ним до великого міста. Буду там працювати, допомагати вам.

Галина мовчки хитала головою. Серце щось віщувало…

… – Пригощайтеся кавою, Людочко. І цукерками. Зізнаюся вам у своєму «гріху»: я дуже люблю цукерки. Можливо, тому, що в дитинстві їх бачив рідко. До речі, ви ходитиме в театр?

– Також мушу зізнатися: я пишу про економіку, соціалку. Головна театралка нашої газети, ви її знаєте, Ірина, пішла у відпустку. Виникли невідкладні справи. От і попросив редактор взяти у вас «ювілейне» інтерв’ю. А в театр я ходжу. Зазвичай, на прем’єри. До речі, чому ви вважаєте, що життя зіткане з болю?

Його погляд упав на підлогу і покотився смутком у минуле…

…Аврора, похресниця та племінниця викладача, закохалася в Назара. Вона часто приходила до дядька на роботу. Олександр Петрович своїх дітей не мав, тому Аврора була для нього справді зіркою. Про свою закоханість зізналася родичеві. І той вирішив діяти. Звів Назара з племінницею.

– Знаєш, хлопче, крім таланту треба ще мати фортуну, – сказав. – Нею і є Аврора. Дівчина з поважної родини. Любить тебе. Крім того, в нашому славному місті є театри. Якщо залишишся тут, матимеш шанс отримати роботу в одному з них. Та й я щось значу в цьому світі. Допоможу. Заради Аврори.

– У мене дівчина є, Олександре Петровичу.

– Велике кохання гратимеш на сцені. А в житті головне – вигода. Момент.

– Аврора… Вона ж на юриста вчиться. Ми зовсім різні.

– Твоя дівчина також актриса?

– Ні.

– От бачиш…

Назар здався. Тепер мав сказати Майї, що більше не кохає її. Мовляв, таке трапляється. Велике кохання просто згорає. Так і сталося. Приїхав додому, збирався на зустріч до Майї. Але почув сумну новину: на мотоциклі розбився її брат.

Майя ридала на його плечі. А він не міг зважитися сказати їй те, що хотів. Це буде її другою втратою. Подумки лаяв себе. Зневажав. Виправдовував. Урешті видихнув:

– Я більше не кохаю тебе. Прости… Велике кохання… воно… згорає…

Подив застиг на її обличчі. Заплакані очі ще більше сполошилися. Плечі опустилися, наче крила пораненої пташки. Майя нічого не запитала. І не сказала. Повільно рушила за обрій його життя і їхнього кохання…

…Аврора завжди приходила в театр, коли грав Назар. Пишалася ним. Його талантом. Славою. Не ревнувала до шанувальниць, навпаки, була рада, що вони в нього є. Аврора кохала Назара. А він постійно грав свою найтяжчу роль – люблячого чоловіка.

– Мені завжди здавалося, що актори – повелителі людських душ, – міркувала Люда-Людочка.

На мить замислився. Сховав пасмо сивого волосся під берет. Він умів гарно відповідати на запитання журналістів. А тут… Відчув себе руйнівником душі, яку так кохав…

Його зрада стала вироком для Майї. Вона втратила дитину. Їхню дитину. Про це дізнався згодом. Навчання не закінчила. Обрала чернече життя.

У нього з Авророю дітей не було. Вважав це своєю покарою. І з тугою спостерігав, як під вікнами їхньої квартири бавились чужі дітлахи…

– Назаре Матвійовичу, яка із зіграних вами ролей є для вас особливою? Такою, яку ви ніколи не відпустите зі свого серця?

Він знову сховав непокірне пасмо сивого волосся під берет. Розповідав про одну зі своїх ранніх ролей, коли відчув прихильність публіки, журналістів та смак слави. А поміж тим думав про інше. Про те, як читав вірші та монологи Майї. Вона сміялася, аплодувала. І пророкувала йому успіх на великій сцені…

Колись йому приснився дивний сон: Майя молилася за нього. Вона так і сказала:

– Молюся за тебе, Назаре.

Сон при кожній згадці віддавав болем. Можливо, Майя справді стала для нього земним ангелом-охоронцем, незважаючи на те, що він колись поранив її крила.

– Як ви ставитесь до своєї слави?

– Це – плід моєї роботи. Але славою треба вміти користуватися.

Він розповідав про майбутні гастролі, студентів, із якими проводить майстер-класи, про талановитих акторів, які вже відслужили театру, про культуру, яку перестали поважати… Міг би ще говорити й говорити. Товариство Люди-Людочки було для нього втіхою і болем. Він не вірив у співпадіння. Чомусь саме ця молода журналістка, схожа на Майю, прийшла брати в нього «ювілейне» інтерв’ю. Йому – шістдесят. Майї тоді було двадцять. І день їхньої розлуки, точніше, його зради… Завжди пам’ятав цю дату. Нині – це ж саме число. Це сталося рівно сорок років тому…

– Людочко, можна вас запросити на мій бенефіс?

– Звісно. Я обов’язково прийду.

Він дав їй запрошення. І хотів сказати: «Я гратиму лише для вас». Але промовчав.

– Дякую за розмову, Назаре Матвійовичу. І за каву.

Він знову заховав непокірне пасмо сивого волосся під берет. Гречно поцілував Людмилину руку. Побажав гарного дня.  Хотів сказати, що її руки пахнуть весною. Стримався, аби не подумала, що він підстаркуватий ловелас. Коли щось залишається недомовленим, люди мусять зустрітися знову…

…Під час бенефісу в театрі не було жодного вільного місця. Публіка любила свого кумира. Йому аплодували. Вигукували: «Браво!». Вітали…

– Як він грає! Боже, як він грає! – перешіптувалися глядачі. – Оце талант!

Аврора почувалася так, наче це вона була винуватицею торжества.

А він грав для жінки з третього ряду… Для Людмили…

Ольга Чорна