ЦЕ ОПУДАЛО – НЕ МОЯ МАТИ

Олексій давно був закоханий у Василину, але вирішив зізнатися їй у цьому на випускному балу. Коли на світанку всі йшли зустрічати сонце, Олексій легенько взяв дівчину за руку і шепнув: «Давай відстанемо, а потім підемо на став іншим шляхом. Там приєднаємося до своїх». Хлопець хотів побути наодинці з коханою, сказати красиві слова, які давно приготував для неї, пригорнути, поцілувати. Ранок сипав росами, дихав свіжістю, п’янив ароматом матіоли і неймовірно ніжним запахом тіла Василинки. Вони присіли на дерево, що лежало посеред лісочка, зламане недавнім ураганом. «У житті, як у природі, то затишно, сонячно, то ураган вмить може знищити те, що тобі дороге», – мовила Василина.

«Я захищу тебе, кохана, від усіляких буревіїв. Кохаю тебе. Дуже-дуже», – сказав Олексій, міцно притиснувши її до грудей. Відчув гаряче дихання Василинки: «Я теж кохаю тебе, Олексійку. Ще в сьомого класу, коли ти поклав мені на парту лісових горішків, які я дуже люблю». У своєму білосніжному платті Василинка нагадувала лебідку. Була така бажана, зваблива, ніжна. «Нікому тебе не віддам! Ти маєш бути тільки моєю, чуєш?»

Вони забули, що там, на ставку, випускники зустрічають сонце і, можливо, помітили їх зникнення. Але їм не хотілося йти з цього тихого куточка, де гілля зламаного дерева прикривало їх пристрасні любощі, їхню першу мить дорослого життя. Незадовго Василина відчула слабкість у всьому тілі, головокружіння. Не могла збагнути, що з нею. Вона ж завжди здоровою була, займалася спортом. На днях поїде в райцентр проходити медкомісію для вступу в технікум, то й спитає про це у лікарів.

«Ви – вагітна, а не хвора, дівчино», – усміхнувся лікар. Його слова приголомшили Василинку. «Мені ще вступати потрібно. Ні, я не можу народжувати. Допоможіть мені», – благальними очима дівчина дивилася на лікаря. Але той сказав не поспішати переривати вагітність, а все зважити, обдумати. Зрештою, в дитини мусить бути тато, і слід порадитися найперше з ним.

Весь день Василина бродила містечком і навіть не помітила, що вже пішов останній автобус до її села. Пульсувало все тіло, гуло у голові, було страшно повертатися додому. Спохопилася: слід зателефонувати Олексієві, щоб забрав її звідси. Подіне кудись. Чому вона одна має страждати – двоє ж винні! «Приїдь сюди, в райцентр. Я – вагітна, коханий. Боюся їхати до батьків. Поки що про дитину їм не кажи», – на одному диханні вимучила Василина. «Гаразд. Чекай мене у молодіжному парку». – мовив Олексій. Минула година, друга. Але хлопець не з’являвся. Василина не знала, що їй робити.  Ще й телефон Олексія був поза зоною. Почався дощ. Крупними горошинами стікав по обличчю Василини, змішувався зі сльозами. Он який той Олексій! Дізнався про дитину і відразу обриває всі кінці! А вона, дурненька, повірила йому! Дихала, снила ним! Тепер доведеться на вулиці ночувати.

Телефонний дзвінок від мами її насторожив: мабуть, Олексій про все вже їй сказав. Слабак! Однак мати чомусь питала, як вона. Чи тримається. «Візьми себе в руки, доню. Олексія не повернеш. А тобі жити треба, розумієш? Добре, що в тій машині не було з ним тебе». Мати ще щось говорила, говорила, і до Василини, врешті, дійшло, що Олексій потрапив у страшну аварію, коли їхав за нею. Виходить, вона винна у його смерті? Що ж тепер буде з нею? З їхньою дитиною?

…Усе село оплакувало Олексія. А для Василини просто зупинився світ.

«Не плач. Час поступово залікує рани – іншого полюбиш», – втішала мати Олена. І тоді Василина, захлинаючись слізьми, зізналася їй що вагітна.

«О Боже, Василинко! Батько вб’є нас обох! Я поговорю з тіткою Софією – до неї поїдеш. А батькові скажемо, що на навчання, – в очах Олени був розпач, жаль, безпорадність. – Що ж ви наробили, діти? Чим думали?»

Василина втекла від допитливих очей односельчан, від суворого батька, а от від себе – не змогла. Навіть тут, далеко від дому, у тітки Софії, їй ввижався Олексій. Серце різало від розпуки і болю: чому такою легковажною була? Адже мама навчала її скромності й чеснот. Але тепер, після розмови з тіткою, вона знає напевне: буде народжувати! Дитя – плід їхнього з Олексієм кохання, його кров – запевняла Софія. Вона, одинока жінка, була навіть рада, що так вийшло. Тепер і в неї буде сім’я. В Олени чоловік є, і ще одна донька, а вона все одна та й одна. Нічого, з голоду не помруть. Город у неї великий. Корову, птицю тримає. Вона нікуди від себе вже не відпустить Василинку з дитям.

Дівчинку назвали Софійкою – на честь тітки. Вона росла спритною, жвавою, як дзиґа. Тітка Софія наче помолодшала, вовтузячись з малою. «Була я одна, а тепер дві донечки маю», – жартувала. Мати Олена з’являлася до них раз на рік – у день народження малої Софійки. Вдома пояснювала, що Василинка вийшла заміж за однокурсника і живе з донькою в нього.  Через стан здоров’я батько в дорогу їхати не рішався. Так минали роки. Та одного дня їх тихе сімейне гніздечко розбурхав прихід дядька Степана, який освідчився тітці Софії. Мовляв, усе життя любив її, але не хотів залишати хвору дружину.  Тепер удівець, і хоч на схилі літ поживе з нею.

«Не суди мене, Василинко. Ціле життя без любові жила, хочеться хоч на старості її спізнати. Та й без чоловічого плеча нам непросто. А там – ти собі пару знайдеш, коли Софійку вивчимо. А Степан – добрий», – оправдовувалася тітка.

Що могла сказати їй Василина? Може, й права тітка? Утім, допоки жива – вона у домі хазяйка. Дякувати Богу, що прихистила їх з донечкою.

Однак за короткий час Степан показав себе з іншого боку. Тверезий – спокійний, розсудливий, а як вип’є – наче демон вселяється в нього. Сильними кулаками лупцює всіх і все. Не раз доводилося їм втікати з хати. Одного вечора, коли Софія доїла корову, п’яний Степан заколов її вилами. Його засудили, а Василина мало не збожеволіла від горя. А ще навіки зачинила серце для чоловіків. Одне тримало її на світі – донечка. Щоправда, якась знервована вона останнім часом, ніби чужа. Здається, чути від неї запах цигарок. А може, це Василині так тільки здається? Довгими вечорами Василина в’язала речі на замовлення. Тепер вони у моді. Хотіла, щоб Соня здобула вищу освіту, якщо їй не судилося. Одного дня повернулася з базару задоволена – пощастило нині із заробітком. Втомилася. Хотілося чимшвидше прилягти. Але ніяк не могла відчинити замок. Враз почула за дверима голос Софійки: «У мене тепер чоловік є. Ти зайва, розумієш?»

Василина гримала у двері, але їй не відчинили, хоч як вона не благала, совістила, погрожувала. Натомість донька ще голосніше увімкнула музику, аби не чути її слів. П’яно реготала: «Нагуляла мене – так тобі й треба».

Господи, за що? Чому доля так знущається з неї? Заради неї, єдиної доньки, жила, заміж не виходила, щоб вітчим не знущався з Софійки. І ось яку відплату має.

…Василину знайшли далеко в полі. Худюща, посивіла, вона пекла на вогні кукурудзу. Хтось заявив сільському голові, і той у супроводі поліції привіз її додому. На порозі встала захмеліла Софія зі своїм кавалером. Голова став соромити її – як так можна? Матір виховувала, ночей недосипала, вивчила. «Недовчила», – єхидно засміялася Софія і, обвівши презирливим поглядом Василину, мовила: «Не смішіть мене. Це  опудало – не моя мати!» Враз сильний зойк вирвався з грудей Василини і вона, мов підкошена, повалилася на землю. За кілька хвилин приїхала «швидка», а за якусь годину Василини не стало…

«Свята була жінка. Шкода її. Утім, може й на краще, що Господь забрав до себе – закінчилися її муки», – казали люди.

Марія Маліцька