Захисники за велінням серця

И было нас, чуть больше ста…

14 березня – день тих, хто першим став на захист незалежності України. З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, підвищенню суспільної уваги і турботи про учасників добровольчих формувань цей день в календарі занотували як пам’ятний.

У нашому місті напередодні також був проведений тематичний захід, на який були запрошені школярі міських шкіл. Із вітальним словом до присутніх звернулися голова РДА, представник військкомату та голова ГО. Після урочистої частини логічно було б побачити самих добровольців, адже у нас їх чимало, та чомусь про них забули, згадали, тільки озвучивши прізвища у списку по сценарію. Напевно, й на відзнаки чи хоча б подяки також вони не заслуговують.

«БМ» транслювала захід у прямому ефірі. Вже під час трансляції посипалися коментарі і запитання: «Для кого саме цей захід був організований і проведений, позаяк у залі не було жодного добровольця?»

У Фейсбук нам написав Віктор Єфанов, один із наших добровольців, який був обурений такою виявленою «повагою» з боку керівництва до тих, хто першим став на захист України. Він звернувся та запропонував всім добровольцям міста та району зібратися 14 березня, біля кіноконцертного залу о 12 год., щоб хоча б поспілкуватися. Від редакції було опубліковане оголошення.

На моє здивування, в день запланованої зустрічі прийшов лише один доброволець і ним виявився той же Віктор Єфанов. Чому так вийшло – не зрозуміло, адже оголошення читали, поширювали і коментували… По очах видно було, що Віктор засмучений, каже, що дуже хотів побачитися із побратимами, бо збираються тільки на похоронах, коли привозять «200», а вийшло так, що прийшов на інтерв’ю, якого зовсім не планував. Ось так ми дізналися про добровольця із позивним «П’єро».

Розповідаючи про себе, каже, що сам донеччанин, тому спочатку й перепросив за те, що розповідь буде російською мовою, але зізнався, що українською тепер намагається розмовляти більше. Із початку війни, не вагаючись, пішов добровольцем на захист Маріуполя.

«Я гражданин Украины, первый раз обратился в военкомат в марте 2014 года, когда отжали Крым, но мне отказали, потому и пошёл добровольцем, когда обстреляли Мариуполь. В памяти тот день, когда на большой площади записывали всех, кто умел держать оружие в руках. И было нас чуть больше ста, и воевать ушли мы в тапках и шортах. Не было ни обмундирования, ни еды, ни денег. Но у нас было оружие и большое желание защищать родину. Нас назвали «Мариупольская дружина». Сразу защищали Мариуполь, потом воевали, отбивая Широкино. Поначалу нас считали незаконным вооруженным формированием (так как не имели права быть). А уже через год нас перевели в Национальную гвардию, где заключали бессрочные контракты, это означало – до окончания «особого периода», то есть уволиться можно было только в случае конца войны или же в случае смерти. И так вот я воевал без четырёх месяцев два года. Но после двух госпиталей меня комиссовали, в общем, списали по состоянию здоровья и возраста (59 років. – авт.)… Напоминаниями остались награды, которые украшают теперь мой китель. Так как ехать мне было некуда, через знакомых побратимов купил дом в Сергеевке. Теперь живу здесь. Первое, что сделал, во дворе установил флагшток, где по праздникам поднимаю два флага – украинский и флаг Национального Достоинства. Вот и сегодня утром, когда шёл на встречу, поднял флаги, потому что считаю сегодняшний День добровольца своим праздником и днём памяти смелых и верных героев»…

Ми ще довго сиділи і спілкувалися з надією на те, що таки прийдуть ті, хто називає себе добровольцями. Та, на жаль, ніхто не з’явився. Віктор звинувачує керівництво військкомату в байдужості, та «ніякому» ставленні до воїнів. Каже, що напередодні, а саме 6 березня, заходив до Гадяцького РВК, щоб дізнатися, чи будуть урочистості з нагоди Дня добровольця, бідкався, що в минулому році пропустив. Відповідь воєнкома була короткою: «Перший раз чую, ніяких відзнак та святкувань не намічається…» Тому коли побачив нашу трансляцію, каже, аж скипів весь…

«Я просмотрел ваш эфир несколько раз и был просто возмущён… Для кого? Где наши хлопцы-добровольцы?.. Зал пустой, никого не было, кроме детей, которым нужен реальный пример: как это – быть добровольцем, как это – воевать за Родину… Очень обидно, сейчас идёт война, и кто, кроме нас, станет защищать? Мало того, что каждый прятался от мобилизации, а сейчас так вообще стыдно…»

На закінчення нашої зустрічі Віктор, користуючись нагодою, таки передає привіт побратимам. І запевняє нас, що наступного року зустріч відбудеться обов’язково, головне – бути на зв’язку і триматися.

Любов Шкрьоба