21листопада – день двох революцій
ТРИ ІСТОРІЇ: ЄВРОМАЙДАН ОЧИМА СТУДЕНТІВ
Україна відзначає річницю початку Євромайдану, що переріс у Революцію Гідності. Пригадуємо ті страшні та доленосні події разом зі студентами – учасниками та натхненниками Революції.
Анастасія Шибіко: Здалося, що нас уже ніщо не спинить
До Києва на Майдан поїхала 23 листопада, перед тим були відомі страйки у Львові. Потім 30 листопада поїхала до Львова (після побиття 29). І вже відтоді їздила періодично на тиждень-два чи кілька днів. І так до березня.
Вирішили поїхати з одногрупницями. Нас було троє, ми тісно дружили. Після того, як 22 листопада у Львові ввечері вже Майдан був масовим, місцева влада це все підтримала, університети відтермінували навчання, ми зрозуміли, що доленосні події зараз у Києві – там політична верхівка, яка визначає хід подій. Тому тиснути треба саме там.
До того ж, мої батьки брали активну участь у Помаранчевій революції у 2004 в Києві, тому в мене особисто не було сумнівів, що це важливо і потрібно. Тоді – їм, тепер – мені.
Коли ми приїхали до Києва, у мене була якась нотка розчарування: на Майдані Незалежності і на Європейській площі були два різні Майдани. Один – політичний, інший – ні. Мене бісило, що люди розділилися в такий важливий для країни час, і тут не без сприяння політиків. Але згодом ті два Майдани об’єдналися, і здалося, що нас вже ніщо не спинить.
Щодня до розгону ходили на Майдан, були там майже цілий день і до пізнього вечора. На ніч не залишалися, бо жили за містом, не в самому Києві. 29 листопада хотіли ночувати на Майдані, бо там було багато силовиків. Ми розуміли, що щось таки трапиться. Але ми ще не були готові до цього і вирішили, що на цілу ніч – завтра.
Коли розігнали студентів і перекрили площу… Пам’ятаю той стан, коли сидиш за ноутбуком, читаєш це все, дивишся і не розумієш. Я бачила знайомі обличчя, чула, як люди плачуть і кричать. Не вірила, що це все в нас, отам, де ми були кілька годин тому. Потім з’явилася про інформація про зниклих, багатьох поранених у лікарнях і т.д. Тоді з новин не вилазила взагалі.
Удома в усіх був шок і всі дуже хвилювалися. Мені не вірили, що я не була в ту ніч на Майдані. З поваги до батьків я поїхала додому. 1 грудня сиділи у вітальні перед телевізором і дивилися пряму трансляцію з Банкової на якомусь телеканалі. Я пішла знову збирати рюкзак до Києва. Після того їздила періодично. Вже не пам’ятаю всього достеменно. Пам’ятаю адреналін, синці по всьому тілу від дубинки, біль і піднесення. І з кожним днем усе більше розуміла, що то вже не наш Майдан, не студентів. Це було щось кардинально інше. Було видно, що хтось за цим всім стоїть. Охорона сцени, вхід до Українського дому і Київради за якимось перепустками і періодично фраза «Журналістів не пускаємо». Це змінювалося в моменти загострення. Але тоді розуміння, що це вже не протест студентів, гострішало. Хоча і студенти кидали «коктейлі» Молотова, довбали бруківку і, зрештою, гинули на Інститутській. 16 лютого рано-вранці поїхала зі знайомими на авто додому, була надто втомлена. А потім почалися події під Радою. Шукала будь-яку нагоду виїхати зі Львова і потрапити до Києва, але лише отримувала від знайомих повідомлення, що потягом не доїдеш, авто зупиняють, автобуси не пропускають і т.д.
«Нас розстрілюють. Нас тупо розстрілюють»
20 лютого подзвонив друг, який тоді був у Києві і сказав: “Нас розстрілюють. Нас тупо розстрілюють”. 21-го я була у Києві. І все ще не вірила, що це відбувається в нас. Потім ще декілька разів їздила, суто з цікавості: що буде тут відбуватися після цих всіх подій? Але те, що відбувалося тоді на Майдані, хіба що наганяло депресію.
Для мене переломним був розгін. Але не кардинально. Я припускала це. Надто напружена була тоді обстановка. Зрештою, я розуміла, що ці всі “чорні шоломи” позганяли не для того, аби захищати студентів. Але точкою неповернення таки стала Інститутська. Все так швидко розвивалося, що під дією адреналіну навіть не помічав, не думав: “Господи, хіба оце ми?”. Але той дзвінок: “Нас тупо розстрілюють”, а потім труни, свічки і квіти в ефірах, а потім своїми очима бачиш сліди від куль і свіжу кров на бордюрах і бруківці, а потім оте страшне “Герої не вмирають!” на похоронах Ігоря Костенка, мама, яка втрачає свідомість, сльози на очах сильних і громіздких чоловіків – це все дало розуміння, що ми вже інші, і попередніми вже не будемо. Не знаю, які “інші”, але до “вчора” дорога перекрита остаточно. Тоді мені здавалося, що люди цього ніколи нікому і нізащо не пробачать.
Майдан дав відчуття обов’язку перед країною
Не можу до кінця судити, як вони мене змінили, це видно іншим, мабуть. Зрештою, я вважаю, що, напевне, не змінили, а сформували. Мені було 17, це був час вибору життєвих пріоритетів і цінностей. І тут з нами відбувся Майдан. Він і сформував бачення людини, суспільства, країни. Як наслідок замість молодечої романтики студентських років – журналістика і волонтерство на війні. А воно вже тягне за собою багато різних наслідків. Майдан дав відчуття обов’язку найперше перед країною і змусив ставити це відчуття в пріоритет. Він дав розуміння, що цей обов’язок не дає відпусток чи вихідних, ти просто мусиш так жити. Майдан навчив не жаліти себе і цінувати інших. А ще цінувати життя. Мені здається, країна змінилася також. Ми потрохи таки починаємо розуміти, що маємо гідність, права і свободу. Ми вчимося не боятися захищати цю гідність, права і свободу. Тепер ми не терпимо мовчки те, як нас гноблять, а даємо розуміти, що так не можна, і наслідки можуть бути ого-го як скоро. А ще ми розділилися. Тільки не на “схід-захід”, а на тих, які розуміють, для чого був Майдан, і які не розуміють, для яких є війна і для яких її немає.
Іван Свистак: Ми йшли стояти за європейські цінності
Перший раз на Майдан ми з друзями поїхали 24-го, першим автобусом зі Львова. Саме на цей день було анонсоване перше народне віче. Ввечері ми вже не повернулись. Почалось все з посту Найєма у Facebook про те, що він виходить 21-го увечері постояти і погрітись у колі однодумців, що підтримують євроінтеграцію.
Стріми показали, що кількість незадоволених рішенням Азарова лише зростало, тому ми першим автобусом, що відправлявся громадою Львова, поїхали у Київ. Ніякі політичні організації нас не вербували – усе чиста ініціатива небайдужих. Ця поїздка дала потужний заряд усвідомлення того, що люди – це не просто окремі частинки, а справді краплі, що формують море. Наступна поїздка була вже запланована нами окремо. Ми – це групка людей із Національного лісотехнічного університету України і Львівської національної академії мистецтв – близькі друзі та знайомі. Як тепер кажуть, ми йшли стояти за європейські цінності. Звісно, кожен під цим розумів своє: прозора економіка, знищення корупції, сила права над правом сили, стандарти європейського життя, високі зарплати, відкриті кордони. Приїхали ми 28-го й одразу відправились на Майдан. Дух людей був на висоті, кожен допомагав один одному: пропонували прихисток для тих, хто приїхав, старші приносили їжу та теплий одяг, дрова. Молодь готувала їжу та забезпечувала технічну підтримку (Інтернет, зв’язок, аудіоапаратура). Ми поселились в одному офісі неподалік Бессарабського ринку.
У ніч на 30-те відбувались неодноразові психологічні атаки з боку силовиків. Чому вважаю, що психологічні – тому що декілька годин відбувались постійні масові ротації “Беркуту” і ВВ. Майдан був оточений майже з усіх сторін. Ближче до півночі бійці майже повністю щезли. На Майдан прийшов соліст СКАЙ і ще якийсь музикант, які співали з окремими групками людей. Було це близько 2 ночі. У цей же момент почали згортати апаратуру з-під стели. Хто і чому – того ми не знаємо і пояснень ніхто ніяких не давав. Пам’ятаю, хтось намагався перешкодити вивезенню колонок і генераторів, але йому парирували тим, що, мовляв, завтра привезуть сцену і потужнішу апаратуру, для монтажу повноцінного місця мовлення. Варто відзначити, що вже у вечері 29-го було мало людей. У мене таке враження, що туди приходили просто послухати гурти і потанцювати. Вночі на 30-те близько 3-ої ночі почався завіз каркасу для “Йолки”.
“Беркут” затиснув нас під стелою
Людей залишилось небагато – у межах 300-400 осіб, в основному, молодь та декілька журналістів. Цікаво, що окремо стояли хлопці з ПС. Вони були біля пам’ятника засновникам Києва. Саме вони перші побігли перекривати хід техніці. Близько 4-ої ночі звідусіль почали текти ріки “Беркуту”, які затиснули нас під стелою, де колись була сцена. Повалили цинічно, з боку, де були дівчата. Хлопці змушували дівчат стояти позаду і ховатись в стороні “Глобусу”, але ті, що прибігли з боку Інститутської, побігли спочатку на дівчат. Сигнали телефонів були заглушені і був сильний “заміс”. Натовп почав розбігатись у бік Бессарабського ринку, Європейської площі і Михайлівського монастиря. Хлопці з ВВ допомагали дівчатам, та й загалом усім, перетнути паркани, які самі й тримали. Ми були тими, хто біг у бік Бессарабки. Саме там, як вже казав, був офіс, де ми ночували. Майже до самого ринку за нами бігло з 50 беркутівців. До офісу, куди нас приїхало семеро, прийшло в 5 разів більше людей, які чергували біля вікон до самого ранку. Всю ніч “Беркут” і ВВ патрулювали вулиці в пошуках “майданівців”. Наступного дня ми дізнались, що біля монастиря зібралось нове віче, й подались туди. Якби не події з нічним розгоном, то, можливо, вся б ця історія з Євромайданом стала великим пшиком і останнім цвяхом у гріб Євроінтеграції, проте організатори зачистки виявились тупішими, аніж здавались.
До смерті важко звикнути
Із цього почався новий виток Єврореволюції, яка переросла в Революцію Гідності, щоразу підігріваючись “гарячими” моментами, штурмами, сутичками.
Якщо брати Революцію загалом, то переломним моментом, на мою думку, стала перша смерть – смерть Сергія Нігояна. Саме тоді сталась точка неповернення, точка, коли вже всі знали, що кроку назад не буде. Влада цього не зрозуміла. Наслідком цього стали події кінця другої декади лютого. До смерті важко звикнути, ба більше – переживати її онлайн. Тоді мої знайомі, рідні, та й я сам, перебували в шоці, гніві, стресі, розгубленості, безвиході.
“Зрада” – це реальність, але й “перемога” також є
Можливо, прозвучить цинічно, та й не мені казати ці слова, але ті, що стали янголами Небесної Сотні – насіння нової України. Тієї, яка відважно бореться за справжню Незалежність. Я не ідеаліст, і розумію, що все ще дуже й дуже погано. Розумію, що “зрада” – це реальність, але й “перемога” також є. І другого більше, ніж першого. Бо це вже в мозку людей. Не всіх, так, але багатьох. У головах молодих, сильних та амбітних, що на всіх щаблях та соціальних прошарках стараються щось змінювати.
Саме це Революція зробила у свідомості людей, і моїй зокрема. Вона дала потужний імпульс до росту національної ідеї, загострила відчуття справедливості і честі.
Дмитро Пальчиков: «Ця ніч змінила світ»
Ми приїхали до Києва напередодні розгону, але нам не було де жити. Ми пішли у координаційний центр, де різні люди залишали свої номери, щоб безкоштовно поселяти “майданівців”. Узяли номер жінки, яка погодилася прихистити нас. Ми не знали, хто вона. Жінка виявилася викладачкою філософії в Києво-Могилянській академії. Знаковим для мене став епізод, який потрапив на шпальти українських видань. Подруга викарабкалася мені на плечі, а хтось це відзняв. Згодом фото стало своєрідною іконою. Його я бачив на обкладинці книжки в одній із редакцій та в рамці як подарунок в Українському кризовому медіа-центрі. У планах було – зберегти прапор на довгі роки як загадку. На жаль, ту ніч він не пережив. Зрештою, нам теж було несолодко.
Просто так усе вже не може закінчитися
Саме в цю ніч близько 04:20 “Беркут” жорстоко розігнав студентів та інших мітингувальників. Революція почалась. Коли “Беркут” вбігав у стелу, хлопці взялися за руки і закрили собою дівчат. Довкола лунав панічний жіночий крик, розбивалося вщент скло, збоку розірвалася шумова граната, а з іншої сторони – людині розбили голову. Ця картинка у мене в голові залишиться на все життя. Це стало точкою неповернення: я зрозумів, що просто так усе вже не може закінчитися. Тікаючи від “Беркуту”, я загубив всі свої особисті речі: iРad, фотоапарат, флешку, зарядки, навушники. Думав, що і паспорт мій туди ж, але ні. Подзвонила жінка і сказала, що знайшла тільки паспорт. І все. Від сумки нічого не лишилося. Після тієї ночі мені захотілося стати найзапеклішим радикалом. Бажання жорстокої розправи та помсти на деякий час стало нормою. Після такого важко шукати плюси у мирних заходах. Хотілося злом перемогти зло. Та хіба так буває? Я відчував, що в мені борються дві сили. З одного боку, пригадував, як дубасили наших дівчат, як били мою подругу, коли вона стояла сама і, піднявши руки, казала в сльозах: “Не бийте, будь ласка!”… Але її не чули. Важко висловити, що бажаєш в такі моменти і про що думаєш. Хочеться помсти, знаючи, що це в принципі не по-християнськи. А з іншого боку коротко: невже ми такі самі?
Революція закінчилася. Але ті сенси, які вона зародила в головах людей, повинні виборюватись. Свободу не можна вибороти раз і назавжди – за неї потрібно боротись кожного дня.
Радіо МАКСИМУМ
