Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, МАМО
Пам’яті загиблих у зоні АТО
Оце так подарунок Господь послав… Сьогодні Галині «стукнуло» тридцять всім, і цього дня вона зачула під серцем дитя.
«Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішну… Чи впораємося ми з грядущими змінами? Боже, чи впевненим є Твій крок? Для нас – дитя?! Третє… Ще й у моєму віці і в такий час!.. Господи, благаю, допоможи впоратися з невірством і печаллю. Прости, що розум мій, пониклий і затьмарений переживаннями, не йме віри, не приймає з радістю дарів Твоїх. Прости мене, грішну, і помилуй… Помилуй усіх нас, мою сім’ю, родину, всю Вкраїну, що, як і я зараз, ридма ридає, стоячи на колінах перед лихом… Господи, помилуй…».
Трохи заспокоївшись, Галина підвелася з колін, спираючись рукою об стіл. Усе не вірила, що вагітна. Навіть бігала до аптеки по тест (хоча грошей обмаль), щоби переконатися остаточно. А раптом їй здалося?..
Та ні. Не здалося. Вона таки вагітна. Що скаже чоловікові? Що пояснюватиме дітям? Сашко вже дорослий парубок. Влітку дев’ятнадцять виповнилося. Її милий синьоокий Сашко… Вродою вдався у маму, а характером – у батька. Стійкий, упертий, але знає, чого хоче від життя: вивчитися, вирватись із цих клятих злиднів. Набридла та бідота…
Плани планами, але життя вирішило піти іншою стежкою. Отак-то і мрії кришаться, ніби глина, а долі ламаються, як скло. Забрали її Сашка на війну. Її кровинку, її первісточка, гордість материнську й пошану батьківську. Забрали. Захищати… Кого і від кого?
«Вони все одно графлять долі простих смертних, ніби таблиці у зошитах. Краще вже не буде. То навіщо калічити долі малих дітей, котрі ще навіть життя не бачили? За що їм усім прийшла ота кара небесна?!» – не раз думала Галина, і душа її, скривавлена від горя, мучилася відтоді довжелезними баталіями ночі.
Уже півроку минуло, відколи востаннє бачила сина. А вісточки такі скупі й так рідко приходили. Не можна їм зайвий раз виходити на зв’язок. Небезпечно. Не треба зайвих рухів та емоцій.
Це що, їм, рідним, так голови пудрили усякою маячнею?! Що значить «не можна»?! Це її син! Якщо забирати, то нате, будь ласка, а якщо організувати людські умови для солдатів, то це не до них питання…
Тільки тричі вона чула Сашків голос телефоном. За шість місяців – тільки тричі… Запитувала сина, де ж вони перебувають, які умови життя, що взагалі там відбувається. Сашко відповідав загальними фразами, а де перебуває – ні словечка. Не можна…
Мати є мати. Материнське серце завжди відчуває правду. Воно – як провідник усіх болів і страждань, що стосуються найрідніших. Кого тут обдуриш? І хоч би як заспокоював її Сашко, а говорили вони хвилини зо три, не більше, Галина сприймала те все по-іншому, по-справжньому. Але намагалася триматися, хай там що.
Три хвилини, три рази, шість місяців… Ось вона – доля материнська… Ось вона – доля українська…
Софійці нещодавно виповнилося п’ять років. Через тривалий час після народження первістка вони зі Степаном відчули готовність стати батьками вдруге. Обоє хотіли донечку. Галина просто марила дівчинкою. Шити їй сукенки, заплітати косички, тішити ляльками та плетеними віночками зі свіжих ромашок…
І мрії – буває ж таке – здійснюються. Чергова багата осінь принесла до їхнього дому дівчинку – Софійку. З чорними оченятами-намистинками й густою хвилею мідяного волосся. Особлива… Вродою й душею чимось нагадувала Галинину бабусю, в котрої темні пасма сягали колін, а коса, налита міддю, ледве в долоню вміщалася. А якщо Софійці не тільки врода передалася від прабабці?
Усе їхнє рідне село та поблизькі населені пункти давно знали про надзвичайні здібності Галининої бабусі. Що майбутнє передбачала, хвороби лікувала, неможливе зцілювала, трави різні знала, життя, які могла, повертала…
Хоча Софійці тільки п’ять, доводилося не раз спостерігати за дещо химерною поведінкою донечки. То немов бачила якихось істот потаємних і промовляла тихенько до них, то брела сама в дикий сад, що ряснів аж за полем, і сиділа там собі, з птахами говорила, до трав і квітів промовляла…
Галина не раз пригадувала, як уперше злякалася пропажі дитини. Все кликала донечку до обіду, а малечі й слід простиг. Жінка оббігала сусідів, побувала в усіх можливих закутках, в яких вона коли-небудь знаходила Софійку. Ніде не було дитини. Сусіди руками розводили: мовляв, не бачили твоєї чудної Софії, вже давно не бачили.
За їхнім буряковим полем починався дикий сад із вічно солодкими яблуками й грушками. Отам дівчинка, не підозрюючи про материне хвилювання, мирно гралася собі лялькою. Збирала різні трави, «готуючи» з них відвари та компреси для нібито хворої підопічної.
Зітхнувши з превеликим полегшення, Галина не стала сварити доньку. Пояснила дитині, щоби наступного разу та обов’язково попереджала, куди йде, а надто далеко заходити і зовсім не варто, бо мама хвилюватиметься…
Мабуть, п’ятирічна Софійка зрадіє, дізнавшись про нового братика чи сестричку. Принаймні Галині дуже не вистачало підтримки. В колі родини легше. Що би не сталося, рідні завжди поруч, обіймуть, приголублять, заспокоять. Хіба не в тому сила єднання кровних і близьких?..
Якось дивно почувала себе Галина, коли розказувала чоловікові про вагітність: чи то винною, чи то ошуканою. Чому боялася реакції чоловіка? Дивно. Адже разом пережили стільки труднощів і незгод, гараздів і радощів. Звісно, всяке бувало. І сварилися, і непорозуміннями окроплювали ніжні й ранимі грані їхніх стосунків. Але ж із ким не траплялося такого?
Якщо подумати глобально, то Степан, її мужній коханий Стьопка, ніколи не кривдив Галину. Ані словом, ані, тим паче, вчинком. Ні. Такого не бувало. І слава Богу. Однак страх, що йому не сподобається новина, все ж таки ховався у закутках Галининого серця. Але чому? Для чого вона бере зайвий гріх на душу свою, програмуючи невтішну реакцію чоловіка? Звідкіль у неї з’явилися настільки сумнівні помисли? Сама дивувалася своєму невірству та страху, що стискав горло, душу, серце. А даремно. Адже в її лоні росло майбутнє життя, яке Всевишній довірив саме їй! А вона сумнівалася…
На диво, Степан зреагував краще, ніж Галина. Ще й підбадьорювати став. Слова ніжні промовляв, ніби згадував, як то – пестливими фразами замальовувати душевний неспокій дружини.
– А чого боїшся, Галинко моя мила?
«Хм… І де в нього стільки ніжності взялося? Думала, що давно розтрусив її в роки молоді, а тепер, у свої сорок п’ять, тільки й думає, як би то дожити, та й усе…»
– Ну, як це – чого?! Дивний ти, Стьопко. Не молоді ми вже з тобою, а ще й війна… І сина нашого немає. Як він там, наш сокіл?
Щоками Галини котилися сльози, що тамували життя своє вже стільки митей! Не втрималися води її душевного страждання й полилися квапливими потічками, вмиваючи вологим солоним кришталем.
– Не журися, чуєш мене? Тільки дитині зашкодиш. Ану годі! Якщо Бог дає, значить, маємо приймати і дякувати. З Його допомогою ми впораємося з усім. Чуєш, що кажу?
Від цих слів Галині трохи полегшало. Так, Степан у неї справжній чоловік. Вже скільки разів доля випробовувала, а він гідно тримається.
– А як же ми ту дитину на ноги поставимо? Он що в країні робиться… Криза, розруха, війна. Добре, що в селі живемо, хліб і до хліба маємо. Ще з голоду, слава Богу, не вмираємо, але все одно сутужно. А потім що буде? Як виховаємо, куди на навчання віддамо? У нас іще Софійка підростає. Не витримаю я всіх випробувань…
– Чого журишся? Воно ще не народилося, а ти вже цілу печальну картину намалювала, і то, мабуть, неправдиву. Не впізнаю я тебе, Галинко… Так… Що в нас сьогодні на обід? Я неймовірно зголоднів!
– Я ще нічого не варила…
– Ну от, справ – море! Краще потіш сім’ю чимось смачненьким. Про сутужне годі думати, чуєш?! Не шкодь собі й дитині.
Уже й весна пахла-щебетала за вікном, а вістей від Сашка нема, ото в січні були востаннє.
Галина все хвилювалася, переживала. Не спала ночами, марила і запитувала в Бога, куди сховав її милого сина. Молилася і плакала, шептала й схлипувала. Степан, бувало, прокинеться серед ночі, побачить, що дружини немає поруч, і ну шукати у всіх закутках. Щоразу, знаходячи її на колінах перед образами, обережно піднімав і вів назад до ліжка. Галина, почувши умиротворене хропіння чоловіка, знову вставала і йшла молитися до ікон, бо все одно сон не приходив до її злегка потьмареної свідомості.
Дитинка все дужче давала знати про своє існування. Ніжно билася кулачками-крихітками чи, може, колінцями манюсінькими об її лоно, хотіла щось сказати, передати… А Галина – не так то воно мало бути за нормальних умов – не сильно переймалася життям майбутнього дитяти. Не говорила з ним, як треба, не співала пісеньок ласкавих, не гладила зайвий раз пальцями по зграбненькому животику. Ні… Бо думки її – далекою смугою туги кружляли навколо загубленого сина.
– Щось трапилося… Точно щось сталося. Бо чого би він не давав хоча б якоїсь вісточки?! – говорила-тужила Галина.
Чоловік тримався з усіх сил. Та все одно нерви не залізні. Вже й сам почав не на жарт переживати за хлопця. Однак Галині того не показував. Ще чого бракувало…
От і серпень вкрадливо заплив човнами, повними лаштунками до жнив, мащений загравою теплих вечорів… Останніх. Бо там – диви – осінь на носі й перші пожитки невтішних вістей…
Добре, що картоплі цьогоріч вродило чимало, і хліба, певно, вдосталь буде. Бо як їм іще виживати з крихіткою, що ось-ось попроситься на світ Божий? Страшно Галині чекати завершення. Щось і живіт усе дужче болить. Не було в неї таких болів, коли носила Сашка, а згодом Софійку.
А про Сашка… Десь передавали знайомі знайомих, начебто бачили-чули, що живий її хлопець, але де саме і що з ним – невідомо… Та материнське серце не вірило сказаному, не відало кінця щасливого й повернення синового… Щось не так було в тих чужих вістях.
Сумніви й тривога – ось чим доводилося жити бідолашній Галині. Що ж доброго чи світлого ввібрала дитинка, котра щемко тремтіла малесеньким сердечком під її серцем? Місяцями-чеканнями доводилося пропускати крізь себе тій крихітці лиш горе й плачі, що котилися з душевних висот посивілої матері. Отак-то… Стала Галина геть сивою, не впізнати…
Вночі перед Сашковим днем народження приснився Галині сон. Бачила сина свого, усміхненого і щасливого. Стоїть собі красень, сокіл її синьоокий, у білому одязі, у сорочці, що вона йому на повноліття вишила. Стоїть, усміхається до неї, промовляючи: «Мамо, втомився трохи я… Певно, до діда з бабою піду, бо прийшов мій час. Шкода, що не побачу вас. Але ви не смійте сумувати. Все, що треба, я вже зробив. Мені тут добре. Немає стрілянини і вибухів… Скоро до вас прийде підмога. А за мною тужити не треба. Я люблю тебе, мамо…»
Прокинувшись у поті, зрозуміла Галина, що немає вже серед живих її Сашка. Спробувала схлипнути, аж раптом відчула різкий біль.
До районної лікарні не встигли. Добре, що через декілька хат жив лікар. Пощастило. Пологи були важкими. Воно й не дивно. Робили кесарів розтин. Хлопчик. У них народився здоровий і гарний хлопчик – того самого дня, що й Сашко двадцять років тому. От і підмога. Назвали Михайликом.
А через тиждень надійшли звістки зі Сходу. Загинув їхній син, їхній сокіл і їхня гордість. Загинув, плечами боронячи друга в бою. Загинув у квітні, коли раділа весна, і пахощі її краси ще вселяли надію…
Тетяна МИЗНІКОВА
