Чи варто слухати маму?
Лариса обожнювала невістку Олену, а в онуках душі не чула. Щонеділі несла їм важку сумку: свіженьких пиріжків, котлеток, каструлю бульйону з домашньою локшиною, яку онуки Андрійко і Матвійко дуже люблять. Син Володя іноді піджартовував, мовляв, за стільки років подружнього життя хотілося б йому спробувати врешті, як дружина готує. На що Олена теж жартома відповідала: «Боюся, аби животи усіх не боліли від моїх страв». Лариса розуміла, що сама розбещує невістку, проте залюбки виконувала її обов’язки, бо надто хотілося їй завоювати прихильність Олени, щоб мати опору на старості. Пекла, смажила, варила, бо шкода було сина, який звик ситно поїсти, і онуків, яким необхідна здорова їжа. То поки ще сили у неї є – чому б не допомагати дітям?
Не скупилася Оленці на дорогі подарунки, хоч для неї у невістки завжди бракувало коштів. Зате у свахи, яка ніде не працювала, з’явилися гарні речі, косметика, вишукані парфуми. Олена з кожним днем ніби розквітала. Стала однією з найперших модниць у їх містечку. Зате Володимирові, який був її ровесником, наче з десяток літ додалося. Зарання посивів, вихуд, поник. Коли Ларисі зробили важку операцію на хребті, сам перейняв роботу на кухні, вдома, на городі. В Олени, як завше, не було часу. Зсилалася на важку роботу на фірмі. Виходила з дому, коли діти ще спали, а поверталася, коли спали…
Частенько вихвалялася перед чоловіком обновками. Крутилася перед дзеркалом: мені – пасує? А для Володі давно нічого не купували. Лариса тепер не могла підсобити синові – половина її пенсії йшла на ліки.
Якось Володимир прийшов до матері у пригніченому настрої. Вперше не стримав перед нею сліз. «Не можу так більше. На роботі шеф дав мені зауваження. Мовляв, дружина моя, як артистка, вибрана, а я в одній куртці десять літ ходжу…»
Ларису не засмутили слова сина. Навпаки, була упевнена – якщо дружина гарно виглядає, усі знатимуть, що у неї добрий чоловік. Так і сказала Володі. Та чомусь її слова не втішили сина. Одного разу в їх офіс прийшла симпатична бухгалтерка. Струнка, голубоока, з пишним волоссям і ямочками на щоках. Володимир зустрівся з нею очима і збагнув – кохання з першого погляду все-таки існує. Марта була розлучена, виховувала синочка Максимка.
Напередодні Нового року Олена заявила, що разом із колегами з роботи їде святкувати у гори. Начальство уже й хороший готель оплатило – чого не скористатися шансом? Її лукава усмішка насторожила Володимира. «Може, не з колегами, а з колегою поїдеш?» – вмить спаленів він. Олена артистично впала на канапу і єхидно зареготала. Її істеричний сміх летів за ним по коридору, боляче бив у скроні. Зайшов у кіоск, де продавали ялинки. Купив найгарнішу, а ще торт, фрукти, маски дітлахам і відвіз усе це до мами Лариси. Не став пояснювати, чому не буде святкувати з родиною. Матір і не допитувалася. Була упевнена: Олена придумала романтичне свято на двох. Вона ж така винахідлива! Тим паче Володя втомився, зваливши на плечі і свою, і жіночу роботу. І заслуговує на сюрприз. А хлопці, очевидно, святкуватимуть новоріччя з друзями. А завтра, вона не проти, нехай приходять до неї на гостину.
Володимир Олени вдома не застав. Набрав її номер, але абонент був «поза зоною». Гіркий клубок підкотився до горла: таки поїхала в ті кляті гори. Уявляє, як весело святкуватиме його королева. А він у свої тридцять шість став дідуганом, який навіть на Новий рік не потішив себе якоюсь обновкою. Ще й усю премію віддав Олені на поїздку. Який же він дурень! Глянув на себе у дзеркало і ніби прозрів – хіба він не заслуговує на щастя? Спересердя начищав старі черевики, дістав із шафи ще весільний костюм.
Падав лапатий сніг, коли Володимир вийшов на вулицю. Купив великого білого ведмедя, пакет смаколиків. Чомусь був упевнений: Максимкові, синові Марти, сподобається іграшка. І пішов до них.
Максимковій радості справді не було меж. Так і влігся з ведмедиком спати. Марта запалила свічки. Володимир відкоркував шампанське. «З Новим роком, кохана!» – мовив, почервонівши. Марта знітилася від слова «кохана». Усміхнулася своїми ямочками, дістала подарунок для Володі – голубу кружку, на якій відображена його світлина. Тепер стали у моді такі подарунки. «Звідки у тебе моє фото?» – спитав Володимир, розчулений до сліз. Марта відповіла, що зняла з Дошки пошани, бо чомусь відчувала, що він прийде. А у Новий рік у них все буде по-новому. Володимир упивався її вродою, дарував їй ніжність і ласку і подумки жадав, щоб ця чарівна жінка ніколи не зникала з його життя. Йому було так тепло, комфортно, мило поруч із нею. І він освідчився Марті. І вона прийняла його пропозицію одружитися.
У перший день Нового року Володимир, мов на крилах, летів до матері. Розповів про святкування, про Марту. Про те, що він давно не потрібен дружині. Що в Олени своє життя. А з Мартою він хоче пов’язати свою подальшу долю, бо теж заслуговує на щастя. Залишається лишень подати на розлучення. Його очі горіли, а серце тривожно тріпотіло у грудях. Проте слова сина голкою вкололи Ларису у кожну клітинку: «Де твоя совість, скажи? Чи ти збожеволів? У тебе ж діти. Визнаю, я давно зрозуміла, що Олена хитра, підступна, егоїстична, але мусиш терпіти. Чуєш? І тягнути лямку заради дітей!» – не могла вгамуватися Лариса. Володимир намагався заперечити, що не залишить синів, буде і надалі їм хорошим батьком, але Лариса не чула його. Раз-по-раз повторювала: «Безсоромний! Бабій!»
Олена додому не спішила. Різдво святкували без неї. Гірчила Володимирові мамина кутя. Від того, що мати його не розуміє, а дружина зраджує. Мов крізь сон, слухав мамині «розрадливі» слова: «Головне у житті – сім’я. І навіть погану її слід зберегти заради дітей. А кохання приходить і відходить». Володимир догідливо кивав головою, а на серці було гірко і порожньо. Після поїздки Олена ще більш віддалилася від Володимира. Стала пихата, незалежна, горда. Як хотілося Володимиру знову пірнути в обійми Марти, відчути її млосне дихання, почути ніжні слова. Однак він уникав зустрічі з коханою, бо так веліла його мати. Він не знав, як пояснити Марті свій вчинок і дуже мучився. Марта ж, яка щоночі плакала у подушку, не вимагала у нього пояснень, бо все ще вірила – вони будуть разом.
Літа злітали, як розсідлані коні. Сивина помережила їх голови. Відійшла у засвіти Лариса. До останнього подиху з нею був Володимир. Олена разом із синами подалася в далеку Іспанію, де вийшла заміж за багатого сеньйора. Володимир давно перестав її цікавити. Налаштувала проти нього і синів, які теж забули батька. Ось і цьогоріч не за горами Новий рік. Колись цей день приніс щастя, хай і коротке, Марті і Володимиру. Нині вони далеко один від одного. Марта переїхала в інше місто до сина Максима, доглядає онуків. Як і Володимир, вона уже на пенсії. Розчавлені долею, тепер вони бачать один одного хіба лишень у снах. Та пам’ять в їх серцях не старіє, гріє душу. І часто мимоволі у голові Володимира зринає думка: чи варто було слухати маму, щоб на схилі літ зостатися наодинці? Чи варто було терпіти приниження, насмішки, зраду і немилість навіть заради дітей?
Марія Маліцька
