«Людей порахувати неможливо», або З повагою – ваш комендант!
Від минулого року міська влада намагається навести лад у соціальному гуртожитку, який знаходиться по вул. Полтавська, 17-а. Нагадаємо, гуртожиток на 147 кімнат побудували 38 років тому для працівників НГВУ. Із часом його передали на баланс міської ради і вільні кімнати почали надавати тим, хто був у черзі на отримання житла. Відтоді багато змінилося: хтось влаштував своє життя, має власний будинок чи квартиру і тепер не потребує додаткової кімнати. Але певна частина жителів так і лишилася незмінною. Кілька разів комісія із міської ради проводила перевірку у гуртожитку із метою виявлення недобросовісних пожильців, які, маючи власне житло, продовжують займати кімнату. Згодом самі жителі гуртожитку ініціювали зібрання, на якому просили керівництво гуртожитку дозволити приватизацію кімнат. До речі, їм це вдалося, але за однієї умови: повне погашення боргів перед комунальними установами.
Що змінилося із того часу, ми запитували у коменданта гуртожитку Ніни Медведєвої, яка приступила до виконання своїх обов’язків 7 червня, тобто відтоді, як відбулося останнє зібрання під його стінами.
Її кабінет знаходиться на першому поверсі гуртожитку. Невеличка кімната без ремонту, обставлена на швидку руку, із імпровізованою декомунізацією: на стіні висить величезний синьо-жовтий прапор, яким затулили радянські символи. Раніше, коли посади коменданта у гуртожитку не було, це приміщення займала прибиральниця. Тепер їй доводиться ділити кабінет із «управдомом». Саме так позаочі називають Ніну Михайлівну мешканці гуртожитку. І у їхніх словах є частина правди. У її обов’язки входить контроль за дотриманням порядку, оплати комунальних платежів, а також організаційно-інформаційні питання. Звісно, не всі жителі соціального гуртожитку раді такому працівнику. Адже із появою коменданта як-не-як, але доводиться слідкувати за чистотою у під’їздах, прибирати у кухнях, наводити лад у загальних секціях і виходити на загальні суботники.
У той же час потрібно встигнути «зашифрувати» сусідів, які не є власниками кімнат, а просто орендують їх. Комендант розповідає, що виявити «квартирантів» дуже важко – «домове радіо» працює дуже швидко, і за кілька хвилин, поки вона із комісією підіймається на потрібний поверх, винаймач кімнати перетворюється на друга, який зайшов по ліки чи подругу власника, яка прийшла у гості. Було й таке, що на прохання показати документи, які б підтвердили особу, двері зачиняли перед носом і сиділи у кімнаті, поки комісія не піде.
За приблизними підрахунками (саме приблизними, адже точне число жителів гуртожитку вирахувати важко), більше третини – квартиранти. І якщо більшість із них добросовісні люди, які не заважають сусідам і чесно зізнаються, що за оренду кімнати платять 600-800 гривень щомісяця, то на очі коменданту траплялись і протилежні персонажі. Каже, що у пошуках квартирантів одного разу натрапила на жінку «легкої» поведінки. Чи не щодня до неї навідувались особи чоловічої статі, і щоразу різні. А ще траплялись наркомани, які навіть не приховували, що продають у гуртожитку наркотики… Звісно, неблагополучні квартиранти, тобто такі, які заважали сусідам жити, швиденько виселялись самі. А ті, хто веде себе пристойно, мешкають і досі.
До речі, на багатьох виявлених власників, які здають кімнати в оренду, міська рада подала позови до суду. Звісно, чи буде результат позитивним – невідомо. Адже перше засідання, яке мало б відбутися днями, відмінили через те, що у судовій залі раптово зникло світло. Та й невідомо, чи вистачить у балансоутримувача гуртожитку коштів, щоб судитись із кожним із недобросовісних власників кімнат, бо позов до суду – то недешеве діло…
Прогулюючись приміщенням гуртожитку, помітно, що протягом останнього часу він трошки змінився. Виявляється, міська рада взялася наводити там лад: замінили вікна і двері у під’їздах, відремонтували «колясочні» і встановили гральний дитячий майданчик. А ще спільно із жителями обсадили будинок деревами. Окрім цього, настирний комендант умовила самих жителів прибрати на балконах і в місцях загального користування. До речі, домовлятись із пожильцями було нелегко. За те, що одного разу просила прибрати у коридорі, її ледь не звинуватили у побитті. Тому тепер комендант сама не йде на «обхід», а бере із собою у підмогу прибиральницю. А ще підключає «легку артилерію»: майже щодня залишає жителям записки із нагадуваннями прибрати чи із поясненнями про їхні права і обов’язки. І підписує «Із повагою, ваш комендант!» Інколи цей метод діє – саме так вдалося добитися хоч якоїсь чистоти у кухнях і коридорах. А інколи ці записки дратують жителів, тоді вони їх зривають або ж пишуть на них відповідь коменданту: «Прибирай сама!»
Але Ніна Медведєва на них не ображається. Каже, що саме від її завзятості і залежатиме результат роботи. Як би там не було, її головна мета – не виселити людей, а навести порядок у гуртожитку. Для цього однієї наполегливості коменданта мало – потрібна ще й підтримка і допомога самих жителів. Бо найбільша проблема, яка нависла над гуртожитком, – це багатотисячні борги перед комунальними установами. Зникнуть борги – з’явиться можливість приватизації.
Оксана Кириченко
