Марія Боняківська: «У розпачі син крикнув в трубку: «Купи мені автомат і патрони! Єдиний «калаш» передаємо один одному!»
До Дня Свободи та Гідності
Мама воїна-добровольця, полтавського художника Валерія Боняківського (позивний «Кабул»), який загинув на фронті 3 роки тому, видала книгу «Кабул»: шлях мужності». Сталося це в період так званого перемир’я, коли бойовики почали артобстріл наших позицій з установок залпового вогню «Град». Валерій наказав солдатам-новобранцям, щойно прибулим до підрозділу, сховатися в укритті, а сам не встиг добігти. Пораненого, спливаючого кров’ю «Кабула» товариші, не дивлячись на шквальний вогонь, зуміли винести з поля бою. Але до найближчої медсанчастини не довезли. Тому що в баку машини закінчився бензин…
В основі документальної книги, надрукованої тиражем всього 400 примірників, розповіді про Валерія Боняківського, його вчителів і однокласників, сусідів, художників, друзів, військових побратимів, а також його матері. Саме завдяки 72-річній Марії Карпівні Боняківській, практично незрячій через катаракту, яка ніколи раніше не брала до рук перо, книга побачила світ. Марія Карпівна – дивовижна жінка. Худенька, тендітна, з купою болячок, але дуже міцна духом. Ледве закінчилася презентація книги в Полтавській обласній бібліотеці, як вона вже почала збиратися в Дніпро, де стоїть полк спецпризначення «Дніпро-1», в якому служив її син. Побратими Валерія теж хочуть провести з нею зустріч.
– Перший рік після загибелі сина я жила, немов у тумані, і майже весь час плакала, – розповідає Марія Боняківська. – Потім у мене виникло бажання дізнатися, яким же воїном був мій Валерій. І, озброївшись диктофоном, стала зустрічатися з людьми, які були з ним пліч-о-пліч на фронті. Їздила у Київ, у Дніпро, деякі товариші Валерія приїжджали в Полтаву. Причому більшість цих хлопців я до сих пір не знаю по імені, тільки по позивних. З ким не вийшло поговорити під диктофонний запис, того попросила викласти свої спогади на папері. Усе це збирала протягом півтора року.
Спочатку не планувала видавати книгу. Просто хотілося мати розповіді людей про сина-воїна, так би мовити, для домашнього користування. А зібравши, довго не могла до них доторкнутися – було боляче. Але потихеньку почала переносити на папір диктофонні записи, систематизувати їх. Усе це робилося зі сльозами на очах і з заспокійливими ліками.
Гроші на друк збирала по людях. Першу тисячу гривень дали дві мами загиблих хлопців із Донецька та Дніпра. Деякі, дізнавшись про мій задум, як, наприклад, полтавський психолог Олександр Тимошенко, який працює з сім’ями загиблих і демобілізованих, додавали свої кошти в загальну скарбничку. Тисячу гривень із зарплати виділив заступник голови обласної ради, учасник бойових дій на Донбасі Анатолій Ханко. Допомогли на швейній фабриці «Ворскла», народний депутат України Юрій Бублик, підприємці. Десять тисяч гривень вкладено моїх. Нехай у мене і маленька пенсія, але за цей час змогла відкласти, частково завдяки і тому, що на Волині, звідки я родом, живе хороша подруга. Марія Боняківська займається волонтерством.
На війну влітку 2014 року Валерій Боняківський пішов, як і всі добровольці, без будь-якої екіпіровки. Спочатку мама відправляла сину на фронт бавовняні шкарпетки. Він просив передати всім: не потрібні шкарпетки з синтетикою, які плавляться, не потрібні бронежилети і каски, які не захищають! Потрібна форма тільки з тканини «мультиками» – вона найкраще маскує. Дуже потрібні підсумки, бандани, балаклави, каремати, берци, прилади нічного бачення…
– А одного разу Валера в розпачі крикнув в трубку: «Мама, купи мені автомат і патрони!» – розповіла Марія Карпівна. – «Ми ж не маємо зброї! Один-єдиний автомат передаємо один одному – тому, кому він важливіше в даний момент». Довелося відправити гроші, щоб роздобув зброю на місці. Один бойовик погодився продати синові автомат за тисячу гривень. «На блокпосту хлопці стояли хто в чому: хто в шортах, хто в шльопанцях, роздягнені-роззуті, – ділиться своїми спогадами в книзі бойовий побратим Боняківського з позивним «Сліпий». – Не кажучи про те, що зброї не було. Та й взагалі у нас нічого не було, крім ножів. Грошей не мали навіть на заправку машини, щоб виїхати на завдання. Можна було щось за горілку придбати, але й на горілку грошей не вистачало – нас ніхто нічим не постачав, адже ми добровольці. А в цей час на нас наступали. Загалом, виживали, як могли. Навіть із загиблих доводилося знімати одяг, прати і надягати. З екіпіровки ми мали тільки те, що мама Валерчика висилала».
Так Марія Боняківська стала постачальником нашої армії. Спочатку їй допомагали подруги-пенсіонерки з Полтави, друзі сина, потім – знайомі з різних міст.
Вміст маминих посилок 44-річний командир розвідгрупи «Правого сектора» Валерій Боняківський (незадовго до загибелі він встиг легалізуватися в батальйоні особливого призначення МВС України «Дніпро-1») завжди чесно ділив між своїми підлеглими і навіть носив передачі «кіборгам», які утримували Донецький аеропорт.
Але в бойових операціях «Кабул» розраховував, перш за все, на самого себе. Більш того, дуже часто повертався в розташування підрозділу з трофеями, які потім вимінював на те, що було потрібно його хлопцям.
– Тільки завдяки «Кабулу» і таким, як він, ми вистояли, – говорить один з авторів книги, боєць із позивним «Буржуй».
Для матері війна після загибелі сина не закінчилася. Як і раніше, вона відправляє «Новою поштою» на передову все найнеобхідніше. Каже, навчилася не тільки розбиратися в термінах і характеристиках військового приладдя, а й знає, де і що можна купити дешевше.
– Після смерті сина автомат в руки взяв його друг, – розповідає Марія Карпівна. – Його, як і Валерія, військкомат не призвав на службу. Тільки синові, професійному льотчику-винищувачу, якого спеціально готували для війни в Афганістані, а потім списали за непотрібністю в запас у званні лейтенанта, відмовляли на тій підставі, що в нинішній війні авіація не застосовується. А друг не підлягав призову за станом здоров’я. Тоді він пішов у добробат водієм БТРа, згодом освоїв спеціальність сапера.
Марія Карпівна вже багато зробила для увічнення пам’яті свого єдиного сина, якого виховувала сама (її чоловік загинув, коли дитині було всього півроку). На сороковини його смерті мати організувала першу посмертну авторську виставку картин Боняківського в Художньому салоні Полтави. А до 45-го дня народження, до якого Валерій не дожив усього три місяці, – другу. А потім і третю. І з кожним разом експозиція збільшувалася. Її розширювали власники картин Валерія, знімаючи їх зі стін своїх будинків і офісів.
Убитий на війні художник за своє життя створив не менше двох тисяч картин. Усі вони розлетілися по світу і зараз є в приватних колекціях в Україні, Росії, Польщі, Канаді, Угорщині і навіть в далекій Австралії. Остання його робота – біжать коні – так і залишилася незавершеною. Коли Україна опинилася в небезпеці, Валерій, залишивши пензлі і фарби, взяв в руки автомат. «Кому потрібні мої картини, якщо в країні йде війна?» – аргументував він своє рішення.
Іноді друзі запитували Валерія, чи пише він картини на війні. «Краще вам їх не бачити», – коротко відповів він. Хоча мамі зізнавався, що дуже хочеться малювати. У День художника, який в Україні відзначали 12 жовтня, волонтери привезли «Кабулу» хороші фарби і папір. Він якраз був на завданні, проте про подарунок знав. На жаль, з того завдання Валерій не повернувся. Але він залишився жити в своїй творчості і в своїх учнях, головними з яких є три його доньки.
А операція з порятунку страуса ему, яку провернула Марія Карпівна в пам’ять про сина, взагалі унікальна. Ця історія увійшла в книгу окремим розділом.
До війни екзотичний птах жив у приватному зоопарку в Пісках під Донецьком. Рятуючись від «хунти», власник утік, а живність залишив напризволяще. Курей і качок добровольці з «Правого сектора» пустили під ніж, а за австралійського страуса заступився Валерій. Бійці назвали страуса Федя, узяли «на утримання». Але восени з кормами стало туго, і Валерій пообіцяв мамі привезти страуса в Полтаву, щоб його врятувати. На жаль, життя воїна обірвалася раніше, 16 жовтня 2014 року. Коли під Пісками стало зовсім «гаряче», бійці, знаючи про наміри свого командира щодо Феді, самі нагадали Марії Карпівні про страуса. І мама зробила, здавалося б, неможливе.
– Своїми діями я тоді спантеличила багатьох, – посміхається Марія Боняківська. – Директор Полтавського еколого-натуралістичного центру просто дар мови втратив, коли я сказала, що привезу страуса з… АТО. Товариш сина волонтер Діма Чикуров усе ж сів у мікроавтобус і поїхав на фронт за Федьком, попутно прихопивши передачу від мене і моїх подруг для воїнів.
На згадку про сина Марія Карпівна запропонувала дати Феді нове ім’я – Кабул. Тепер він – найвідоміша пам’ятка еколого-натуралістичного центру.
Найближчим часом Марія Карпівна сподівається, що умовить родичів інших загиблих на цій війні полтавців (таких сімей там вже близько трьох десятків) зібрати спогади про своїх близьких і видати їх. Потрібно, щоб підростаюче покоління з таких книг дізнавалося правдиву історію свого народу.
У 2016 році за великий внесок у майбутню перемогу Марії Боняківській вручили всеукраїнську народну нагороду-оберіг – срібний тризуб.
Анна Волкова
