Із роками їх все меншає в строю…
8 та 9 травня, у Дні пам’яті та примирення, уся країна згадує тих, хто рятував людство від нацистських окупантів. Проте із року в рік їх, свідків та учасників подій, стає все менше. Тому, саме зараз, як ніколи, кожен із цих людей заслуговує на постійну увагу і турботу.
А ще їх повинні пам’ятати… Якби ви тільки знали, як вони хвилюються, думаючи, що їх можуть забути. Як чекають цього єдиного дня, коли кожен із них із гордістю одягне парадний костюм і прийде до пам’ятного знаку, щоб вшанувати історію, до якої причетний. Чи помічали ви, як наповнюються слізьми їхні очі під час святкового параду, коли із сумом на обличчі вони згадують ті тривожні і важкі події? Чи знаєте, скільки сил вони прикладають для того, щоб схилити голову перед Вічним вогнем, можливо, востаннє в житті?
Наш герой саме такий. Мабуть, немає жодної людини в Гадячі, яка б не знала Володимира Матвійовича Липівця. Кожного року на святковому параді саме він ніби щойно зійшов із книжкових сторінок або ж повернувся додому з війни. Дивлячись на нього, неначе потрапляєш у минуле, перед очима постають фрагменти із старих чорно-білих фільмів. Яскравий погляд, худорлява постать, щира посмішка на обличчі. Здається, майже нічого не видає його поважний вік. Цього року він відсвяткував ювілей – 90 років! І протягом довгого життєвого шляху встиг написати власну неповторну історію. Був учасником Другої світової, отримав поранення, повернувшись, одружився, став батьком трьох дітей (до речі, двоє із них пов’язали своє життя з військовою професією). Працював машиністом тепловоза у рідному Гадячі. Із роками втратив старшого сина, трохи пізніше пішла із життя і його кохана дружина. Проте діти подарували йому чотирьох онуків і двох правнуків.
Він жодного разу не поскаржився на те, що доля розпорядилась саме так, ні на хвилину не втрачав сили духу, був і залишається дуже доброзичливою і щирою людиною. Сам порається по городу, тримає невеличке господарство (розводить породистих кролів), але найбільшою гордістю вважає пасіку, якою займається більше 60 років. Саме через них, дорогих його серцю бджіл, він свого часу відмовився від переїзду до доньки у велике місто.
9 травня він знову одягав свою улюблену гімнастьорку і пілотку – точну копію того одягу, у якому Володимир Матвійович був на війні. Справжня форма збереглася, але від давності втратила вигляд. Тому діти постаралися і знайшли для батька точно таку, як він носив тоді. Він не приховує, що війна для нього – це болюча, але все ж головна тема всього життя. Соромиться зізнатись у тому, що інколи не може пригадати подій кількаденної давності, проте досі із точністю знає імена всіх своїх бойових побратимів і військових командирів.
Він знову приходив на площу, зустрічав своїх уже не численних друзів і поринав із ними у спогади. Із трепетом і радістю у серці приймав букети від молоді і дітлахів з подякою за вічний і неоціненний подвиг в ім’я свого народу.
Оксана Кириченко
85 ветеранів Другої світової війни налічується у Гадяцькому районі.
Протягом останніх п’яти років відійшли у вічність 60 ветеранів.
На території Полтавської області поховано142130 бійців і командирів Червоної Армії, які полягли в боях або померли від ран, 6040 підпільників, партизан, 261680 радянських військовополонених і 88970 мирних жителів. За роки війни до Червоної Армії було мобілізовано майже 270 тисяч жителів області.
