«Хай тепер перед Богом виправдовується»

Рішення про те, що Славко поїде на заробітки, приймали спільно. Звичайно, Людмилі не дуже хотілося відпускати чоловіка за кордон. Та що робити?

Підприємство, де працювали обоє, закрили. Пробували вести власний бізнес, але тих заначок, які мали, не вистачало на щось більш-менш пристойне. А торгівля на ринку у мороз і дощ давалася Людмилі взнаки: усе частіше хворіла, зароблене витрачала на ліки.

А тут донька підростає, через рік – випускний, вступати треба. Де грошей на все взяти? Ось і поїхав Славко. Добре, що двоюрідний брат вже в Італії працював, тому роботу самотужки шукати не довелося. Улітку й Людмила до чоловіка поїхала: підзаробить і додому повернеться. За донькою сестра пригляне. Але в жовтні сестра забила на сполох:

– Приїжджай, Людо, твою Іванку наче підмінили – зла стала, із недоброю компанією водиться, мене зовсім не слухає.

Усе залишила й помчала додому. На щастя, вчасно. Взяла доньку в руки, і все налагодилося. Іванка підтягнулася у навчанні й готувалася до зовнішнього оцінювання.

Але Людмила стала сама не своя.

– Сестричко, вам що, пороблено? Що сталося? Ходиш, як стіна. То ти, то Іванка…

– Ой, Вітко, не питай, вагітна я, привезла синочка з Італії.

…Сказати, що Славко був у захопленні від новини, було б неправдою, але й не дорікав – все-таки мав син народитися, спадкоємець. Коли ж хлопчик з’явився на світ – тішився.  Правда, ненадовго, порадів Михайликом – і назад в Італію.

Нелегко було Людмилі. Іванка, якщо й приїжджала додому, не допомагала.

– А тебе хто просив дитину народити? Сама тепер порайся з тою малявкою, – відрубувала.

У такі миті Людмилу душили сльози. Брала на руки синочка, йшла на кухню, садовила у манеж і готувала для Іванки провізію на два тижні. Недобре запідозрила, коли Славко почав рідше надсилати з Італії гроші. Через двоюрідного брата дізналася – має іншу. Познайомилися на роботі, тепер живуть разом. Не витримала, зателефонувала.

– Це добре, що ти вже все знаєш, – сказав Славко. – А що ти хотіла? Приїхала б до мене, працювали б разом, донька ж доросла, допомагали б їй. А ти? Додуматися до такого – дитину народити.

Цілу ніч Людмила не спала, думала, а коли настав ранок – ніби народилася заново. Правда, у душі все неначе закам’яніло. Стала перед дзеркалом і рішуче мовила:

– Ти все зможеш, Людо, у тебе діти.

До роботи взялася з таким ентузіазмом, що рідні часом лякалися. Оформила кредит, відкрила власну справу. Бізнес пішов непогано. Незабаром вилізла з боргів. Іванка уже закінчила виш, влаштувалася на роботу. Мала хлопця та до вінця не поспішала: жили, як тепер модно, на віру. Людмилі все це не подобалося, але зробити нічого не могла: донька її зовсім не слухала. Присвятила себе Михайлику. Хоча до школи мав іти лише через рік, найняла репетиторів, позаписувала у гуртки. Лише тепер розуміла, що, даючи дитині понад міру, хотіла замінити йому відсутність батька. Хлопчик ріс напрочуд розумним. Тішилася, та недовго, бо раптом біда знову постукала у двері. Якось на прогулянці Михайлик втратив свідомість. Злякалася, але не підозрювала нічого поганого. Лікар поставив перед фактом – у хлопчика пухлина головного мозку, потрібна термінова операція за кордоном. Стягнула усі статки докупи, позичила, але не вистачало. Ця безвихідь, здавалося, зводила її з розуму.

– Людо, може, час відкинути гордість? Знаю, усі ці роки ти від Славка нічого не брала, але ж така ситуація. Михайлик йому син все-таки, попроси, – радила сестра.

– Я навіть не знаю, де його шукати.

– Та в Україні він зараз. Приїхали, бо завтра весілля у прийомної доньки.

До ресторану летіла, як на крилах. Весілля було якраз у розпалі. Захмелілий Славко витанцьовував з новою пасією. Змінився, відмітила про себе. Погладшав, помаснів, на пальці дорогий перстень. І костюм не з дешевих.

– О, а ти тут як? Хто впустив? – вирячився на Люду.

– Славку, я… поговорити треба.

– Що, за грішми прийшла? Чув у тебе й своїх кури не клюють. А те, що від мене всі ці роки й копійки не брала – твої проблеми.

– Та й зараз не просила б, але біда привела. Синочок наш у реанімації. Йому операція необхідна – інакше помре.

– Ти диви, ще й дитиною прикривається, – озвалася нова дружина. – Не слухай її, Славку, знає, що у нас гроші є, то й витягнути хоче.

– Отямтеся, що ви кажете!

– Геть звідси! У нас свято, а ти…

Людмила мовчки опустила голову і заплакала. Не тямлячи себе, вийшла на вулицю.

А Славко, наче нічого не сталося, знову пустився у танець, вигукуючи: «Офіціанте! Шампанського! Найдорожчого! Не кожен день донька заміж виходить!»

У душі все перевернулося: одна дитина помирає, інша – зневажає матір, а він – радіє щастю чужої…

У лікарняному коридорі все стихло. Санітарка мила підлогу:

– Не сиди тут, сердешна, не пустять до дитини. Реанімація ж.

Не реагувала, втратила відлік часу, думкам, життю. Раптом почула, як хтось біжить коридором. Іванка!

– Мамочко, мамусю, пробач, – впала на коліна. – Я завжди любила тебе, але сама не знаю, чому так поводилася. Боляче було, коли тато від нас пішов, здалося, що ти винна. А Михайлика я люблю. Я не зі зла те все погане казала.

Не відповіла нічого, лише обійняла доньку і голосно розридалася. Коли емоції вляглися, помітила поруч двох чоловіків. У молодому впізнала Іванчиного хлопця, а от старший…

– Мамо, познайомся, це Олегів тато.

– Ми тут подумали, – нерішуче почав розмову чоловік. – Та що я говорю? Ось, візьміть гроші і рятуйте сина.

– Вибачте, але я не зможу повернути борг. Це надто велика сума.

– І не треба, – обізвався Олег. – Тато продав бабусину квартиру, у якій жив, а сам переїхав до нас з Іванкою. Квартира велика, місця вистачить.

…Операція за кордоном пройшла успішно. Люда з малим повернулася додому. В аеропорту їх зустрічало велике сімейство: і сестра з родиною, й Іванка з Олегом та свекром.

– Рідні мої, дорогі, дякую за все. Особливо вам, Анатолію. Обіцяю, зароблю – віддам вам гроші.

Повертати борг не довелося. Самотньому чоловікові Люда припала до душі. Незабаром одружилися. Й Іванка з Олегом узаконили стосунки. Тепер чекають на поповнення сім’ї.

За весь цей час Славко обізвався лише один раз і то по телефону:

– Людо, ти не гнівайся, якось так все вийшло. Може, допомогти чим треба, правда, грошей багато не можу дати, хіба квиток оплачу.

– Спізнився ти, Славку, у нас все добре. Прощавай, – не стала далі слухати.

– І досі образу тримаєш? – запитав Людмилу Анатолій.

– Та ні, важко жити з образами. Я простила і відпустила, нехай тепер перед Богом виправдовується. А тобі дякую, що не лише синочкові життя подарував, а й мені.

– Досить сліз, їдемо на ринок – треба Михайлика до школи збирати…

Алла Омельчук