«Я тебе вибрала»

…Колись тут сходились дві дороги. А потім, коли на клаптику поля збудували маленьку капличку, почали сходитись людські душі.

Навесні господарі зупинялися біля каплички попросити у Господа погідних днів і гарного врожаю. А восени дякували за збіжжя. Улітку селяни приносили до каплички свіжу криничну воду – для подорожніх. Ставили у затінку. Накривали жбанок лопухами.

Навпростець, польовими дорогами, люди добиралися до міста і храмів. Зупинялися біля каплички змовити молитву, перепочити, напитися води. Посадили біля каплички кущі бузку і шипшини. Коли бузок зацвів уперше, комусь приснився сон, наче квітами милувалися ангелики. Тому ніхто ніколи тут не зламав жодної гілочки. І шипшини не збирали. Ягодами ласували птахи…

Ангелики біля каплички снилися людям не раз. Тому жінки, у яких не було дітей, почали приходити сюди зі своїми проханнями-молитвами. Вірили, ангелятка донесуть їх до Всевишнього. Розвалили капличку «совіти». Залишилося тільки три камінці з підмурівку, кущ бузку і шипшина.

Настя часто ходила з бабусею Мотрею на друге село. Там жила її старша сестра. Коли було сухо і тепло, прошкували польовою дорогою. Бабуся Мотря завжди зупинялася біля місця, де колись стояла капличка. Вклякала, молилася. Потім присідала на камінець відпочити. Розповідала Насті про маленьку церковку серед поля, зруйновану «червоними». І про переорану «колхозом» другу дорогу.

– Ось тутечки дорога була. Пам’ятаю як нині. Завжди спинялися біля каплички. Я сама не раз воду тут ставила. Це було, Настуню, Небесами вибране місце. Тут молилися жінки – і лелеки приносили їм дітей. Коли капличку зруйнували, людей все одно віра сюди вела. Приходили, аби «ті» не бачили. Свічки потай запалювали. А на Паску клали крашанки для ангеликів.

Бабусині оповідки скидались на казки. Навіть камінці здавалися дівчинці особливими. Коли вітер пробігав пшеницями чи ячменями, бабуся усміхалася і казала:

– Господь гладить по голівці збожжя. Тільки не наше воно.

Збіжжя Мотря називала «збожжям» – бо від Бога. 

– Якщо треба буде порадитися з Господом, приходь сюди, Настуню. То – помічне місце…

Дороги повели Настю з рідного села до великого міста. Там вчилася, вийшла заміж і осіла. А бабуся Мотря очікувала правнучка або правнучку. Минуло два роки, три.

– У нашій родині пізні діти – не дивина, – утішала улюблену внучку Мотря. – Може, тому й живемо довго.

Правнучка або правнучки Мотря не дочекалася.

Колись Настя чула, що діти вибирають батьків ще до народження. Чому ж її з Максимом не хоче вибрати якась душа?  Чоловік майже змирився, що дітей у них не буде. А Настя сподівалася. Мама її також далеко за тридцять народила. 

– Значить, така доля, – заспокоював дружину.

– Вона живе на далекій зірці, – шепотіла Настя, дивлячись у вечірнє небо.

– Хто?

– Наша маленька душа. 

Максим обіймав дружину. І сам роздивлявся всіяне зорями небо, немов сподіваючись побачити там щось незвичайне. Він звик до Настиних фантазій.

– Треба б купити нову рамку на бабусину фотокартку, – мовила мама, коли Настя приїхала в село. – Ця вже зовсім розлітається.

На старій весільній світлині бабуся Мотря зі своїм нареченим – гарні й молоді. У сорочках, вишитих гладдю. У нареченої коса нижче пояса. А в дідуся Мітьки, якого Настя пам’ятає лисим, – розкішний чуб хвилею. Так і не запитала Настя в бабусі, де в селі в роки її молодості фотографа знайшли. Чи з міста замовили? Бабусині очі дивились на Настю, мов живі. Відійшла в бік, і «пішов» услід погляд зі світлини. Настя усміхнулася бабусі-нареченій. І пригадала давні слова: «Якщо треба буде порадитися з Господом…»

– Треба, бабусю, треба…

– Ти щось сказала, Настю? – гукнула мама з кухні.

– Ні, нічого…

На світанку Настю збудив горластий півень. Здавалося, від його крику прокинувся весь світ. Одягнулася. Знайшла мамині гумові чоботи. Весняні дороги, мов тісто. Хотіла тихенько, щоб не збудити маму, вийти з хати.

– Куди ти, доню, зібралася?

Мама вже не спала. Може, також півень збудив. А може, роки.

– Як кажуть у місті, подихаю свіжим повітрям. Скоро повернуся.

За селом звернула на польову дорогу. Ту, якою ходила з бабусею на друге село. Дійшла до місця, де колись була капличка. Кудись поділися камінці. Невже комусь в господарці знадобилися? Стільки років пролежали. І шипшини не стало. Тільки бузок залишився.

Їй треба порадитися з Богом. Попросити Всевишнього, аби зіслав на землю маленьку душу, яка живе на далекій зірці. Настя розмовляла з Небесами. Устами і серцем. Освячувала слова сльозами простої жінки, яка прагне материнства. Її розуміла земля, засіяна озиминою – улітку вродить щедрим урожаєм. І розумів світ, який вислухав безліч прохань та молитов. Із-за сусіднього села сходило сонце.

Настя поверталася додому. Маленьке дівчатко ступало назустріч Насті. У світлому волоссячку заплуталися сонячні промінчики. Підійшло. Взяло Настю за руку. Усміхнулося. Мовило:

– Я тебе вибрала. 

Поки що це був лише сон.

Ольга Чорна