Вілла для коханки

Валентина дістала з поштового ящика пухкий конверт. Листи переважно надсилали чоловікові, тому спершу й не глянула, кому саме адресоване послання. Потім додивилася: лист – для неї. Прізвище відправника незнайоме.

У цупкому конверті були фотографії і аркуш паперу з кількома надрукованими рядками. Почала розглядати фото. Чепурний двоповерховий будинок білого кольору. Біла огорожа. На кількох фото – незнайома жінка. Молода, вродлива. А тут. Що тут робить Роман? Чоловік Валентини стоїть на подвір’ї. Біля воріт – його автівка. На одному фото добре видно назву вулиці і номер будинку.

Лист пояснив усе. «Це – вілла коханки вашого чоловіка – Сніжани. «Хатинка» – його подарунок. Коханка живе у місті…»

– Сніжана, – мовила вголос Валентина. – У Сніжани вілла сніжно-біла. А якою їй ще бути?

Трикімнатна квартира Валентини з Романом на першому поверсі. Доньці з зятем купили помешкання в столиці. Валентина не була в захопленні від першого поверху. Їй хотілося мати власний невеличкий будинок. Білого кольору. Із білою огорожею, біля якої квітнутимуть білі троянди. Не раз говорила про свою мрію чоловікові. Та й знайомі дивувалися: чому досі Валентина з Романом живуть у багатоповерхівці. Адже можуть дозволити собі щось набагато ліпше, нове.

– Пізніше щось придумаємо, – обіцяв Роман дружині. – Зрештою, у нас дача є.

Роман часто не бував удома. В сусідній області був філіал від будівельної організації, де працював. Їздив туди у справах, оскільки був майже правою рукою шефа. Там нерідко залишався на ніч. Інколи затримувався на два-три дні.

Валентина не дорікала чоловікові. А він виділяв їй щомісяця певну суму. Вона й не знає, скільки насправді отримує Роман. Коли цікавилася, віджартовувався: претензій до зарплати не має.

– Ти збудував мою мрію для іншої жінки, – сумно мовила Валентина, дивлячись на фото, де Роман щасливо усміхається на подвір’ї Сніжаниної вілли.

Валентина не знала, як розповісти про батькові любовні походеньки доньці. І як далі жити з чоловіком? Зробити вигляд, що нічого не трапилось? Влаштувати бучу і вигнати? Як це сприймуть її старенькі батьки? Коли Валентина у дев’ятнадцять років заявила, що хоче вийти заміж за Романа, мама просила не поспішати, немов щось відчувала. Але хіба в такому віці хтось слухає батьків? Кохання було таке безмежне, світле, щасливе.

У двадцять народила Лілю. У сорок чотири віддала доньку заміж. Що робити тепер, у сорок сім? У доньки своє життя. У Романа, виявляється, також. Добре, що хоч робота подобається: зі студентами, майбутніми дизайнерами, завжди цікаво.

Валентина розглядала себе у дзеркалі. Виглядає привабливо. Одягається зі смаком. Носить взуття на підборах. І господиня з неї непогана. А що ж не так?

Нікому не розповіла своєї таємниці. Хоча, можливо, її знають. Лише вона була останньою у черзі, кому невідомий «доброзичливець» відкрив правду.

Їй кортіло побачити Сніжану. І її віллу. Що скаже при зустрічі? Ще не знає. Придумає на місці. Серед тижня попросила вихідний. Директор не заперечував. «Певно, він все знає», – подумала і відчула, як червоніє від сорому.

– Прихворіли, Валентино Степанівно? – запитав, дивлячись на її збентежений вигляд і червоне обличчя.

– Так…

– Виздоровлюйте.

Наступного дня подалася в сусідній обласний центр. Роман вдома не ночував. Тож не потрібно було нічого пояснювати.

На автовокзалі підійшла до вільного таксі. Назвала адресу.

– Майже приміська зона, – мовив водій і увімкнув лічильника. – А номер будинку який?

Біля Сніжаниної вілли побачила Романову автівку. Діставав якісь пакунки. З подвір’я вибігло дівча років шести-семи.

– Зупиніться! – майже крикнула до таксиста.

– Вам трішки далі, – сказав, різко натиснувши на гальма.  

– Я знаю, я…

– Вам погано?

– Ні… Так…

Відкрила двері.

– Тато! Тато! – радісно підстрибувала дівчинка.

Роман поставив пакунки на землю, підхопив малу на руки і підкинув до неба. До них йшла молода жінка. Сніжана.    

На щастя, задзвонила мобілка.

– Доброго дня, – відповіла Валентина. – Так, так, добре. Дякую. Я зателефоную.

– Мусимо повертатися, – сказала таксистові. – Я забула про зустріч. Мене чекають.

Насправді це дзвонила кравчиня. Перенесла примірку на інший день.  

– То ви їхали до Сніжани?

– А ви її знаєте?

– У паралельних класах вчилися.

– А ми… познайомилися колись. Хотіла побачити. І ось… А чому її будинок називають віллою?

– Певно тому, що все в білих кольорах. Люди їздять на заробітки в Італії, Іспанії, Португалії, а там люблять світлі будинки. От і нарік хтось Сніжанину хату віллою.

– Це була її донька?

– Ага. Здається, у перший клас піде. Чи вже пішла. Пощастило Сніжані. Обкрутила багатого дядька, дитину від нього народила. Хату допоміг закінчити. Будову її батьки почали. Фундамент роками стояв. А потім раз – і готово. А куди ми їдемо? 

– На автовокзал…

Уночі вона прокидалася від неспокійних, рваних снів. Думки летіли в чуже місто. І боліла образа. Скільки років Роман живе на дві сім’ї? А ще – він украв її мрію і подарував іншій жінці.

Валентина нарешті зважилась на розмову з чоловіком, прийнявши перед цим заспокійливе. Роман слухав мовчки.

– Найкращий вихід – розлучення, – мовила на завершення.

– Сніжана серйозно хвора, – чужим, охриплим голосом сказав Роман. – І якщо… Сніжанині батьки попередили, що дитина їм не потрібна. Може… доньку до нас забрати?   

Валентина пішла за новою дозою заспокійливого.

Ольга Чорна