Ти повернувся, татку?

Назар з’явився у житті Наталі несподівано. Завжди привітний, усміхнений і готовий в потрібну хвилину підставити своє плече. Із ним Наталя почувала себе легко і невимушено, ніби знала його вже багато років.

Із першої хвилини стосунки між ними склалися приятельські. Зустрінуться не раз випадково на вулиці, поговорять про те, про се – і цього вистачало Наталі, щоб якось осмислити своє теперішнє життя і збагнути, що для неї іще не все втрачене, бо невинний флірт із Назаром переростав у більш глибоке почуття. Назар дивився на неї закоханими очима, і Наталя відчувала у глибині душі, що скоро він скаже їй ті заповітні слова, які вона хотіла від нього почути.

«А може, цього не буде ніколи? – думала Наталя. – І чи вистачить мені духу признатися йому, що у мене є трирічна донька Галя?»

Це тривожило молоду жінку найбільше. Їй чомусь здавалося, що як тільки вона йому про це зізнається, на їхніх стосунках можна буде ставити крапку. Бо зі свого гіркого життєвого досвіду Наталя знала: багатьом чоловікам, які виявляли їй надмірну увагу, потрібна була тільки вона, а не її дитина, цей «багаж» її минулих любовних історій.

Кілька років тому Наталя закохалася в одруженого чоловіка, але він повернувся у свою сім’ю, а вона, на посміх плетух, залишилася з маленькою дитиною на руках, без будь-якої підтримки своїх батьків.

Наталя довго не могла отямитися і тепер боялася, щоб це не повторилося знову, бо за характером вона була дуже довірливою. За це не раз дорікала їй мама:

– Тебе, доню, – казала вона, – може обдурити навіть маленька дитина…

Коли стала підростати Галя, Наталя стикнулася ще з однією проблемою.

– А де мій тато? – допитувалася дівчинка.

– Ой, далеко, доню, далеко, – вибріхувала Наталя, хоч знала, що колись мусить сказати правду. – Твій тато у відрядженні, за кордоном…

– А чому він так довго не приїжджає?

– Бо ще пора не прийшла, – відказувала Наталя і тайком від доньки витирала з очей непрохані сльози.

У неділю вона вмикала телепередачу «Світ навиворіт», і вони обидві з донькою мандрували то Індією, то Камбоджею чи В’єтнамом – у тих країнах, де, за вигадкою Наталі, мав бути батько Галі.

Наталя іноді щось купувала на ринку і казала доньці:

– Це тобі, Галю, тато прислав.

– Тато? – дивувалася донька. – А чому він сам не приїжджає?

– А ти чекай його, і він колись обов’язково приїде.

Наталя говорила «колись», хоч знала, що його не буде ніколи.

Узимку Наталя з донькою полюбляли прогулюватися міським парком. Вони то ліпили  величезного сніговика, то годували горішками непосидющу білочку, яка так прив’язалася до них, що брала горішки з рук і чимшвидше втікала подалі, щоб поласувати на самоті.

– Яка вона хитрюща! – сміялася радісно Галя. – Коли прибіжить ще раз, то я сама, мамо, дам їй горішок.

– Та ось ви де! – несподівано почувся голос поряд.

Наталя оторопіло оглянулася назад. Перед нею стояв Назар і весело посміхався.

– Мамо, це тато? – вигукнула Галя і, перш ніж Наталя встигла щось сказати, кинулася до Назара і пригорнулася до його ніг. – Ти повернувся, татку?

– Так, доню, – мовив Назар і взяв дитя на руки.

– Ти більше ніколи не поїдеш від нас? – радісно допитувалася дівчинка.

– Ні, доню! – відповів він зворушено. – Я буду тепер завжди з вами.

Назар поцілував дівчинку і закружляв із нею в радісному танці. Наталя дивилася на них і по її щоках текли сльози.

– Ти чому плачеш, мамо? – спитала донька. – Тато тепер буде завжди з нами. Правда, татку?

– Так, доню, – мовив Назар. – То йдемо додому?

Вони йшли алеєю, а їм вслід дивилася руденька білочка. Вона обхопила лапками горішок, який залишила їй на стежці Галя …

Ігор Топоровський