ЗАПІЗНІЛІ СЛОВА
Леся аж замружилася від щастя, коли Ярослав запропонував їй вийти заміж. Спокійний, терплячий, неговіркий, він був успішним бізнесменом, купував дорогі подарунки, але ніколи не говорив красивих слів, про які мріє кожна дівчина. «Ти що, не кохаєш мене?» – якось відважилася його спитати. Ярослав почервонів: «А хіба ти цього не відчуваєш?»
І ось ця його пропозиція… Теплі руки Ярослава обіймали її тендітне тіло, і Лесі здавалося, що вона, мов пір’їнка, летить над хмарами.
Перед тим, як подадуть заяву до РАЦСу, Ярослав забажав поїхати з Лесею до його бабусі. Старенькій не терпиться побачити наречену єдиного онука.
Бабуся зустріла їх у вишитій сорочці і плахтині. Маленька, зіщулена, з теплою усмішкою, вона розцілувала обох. «Красуня», – кивнула на Лесю.
Пригостила пиріжками і свіжим молоком, ще й усілякого добра у сумку поклала. «Там поділитеся», – сказала на прощання.
На півдорозі додому несподівано зірвався сильний вітер, посипав густий град. Великі градини били у вікна автівки, льодяними камінцями засипали землю. Ярослав незчувся, як машину стало заносити. Ще мить – і вона покотилася вниз. Він ще почув переляканий крик Лесі і від сильного болю знепритомнів…
У важкому стані Лесю доправили до лікарні. Ярослав, на щастя, обійшовся легким струсом мозку і незначними забоями. Лесі зробили операцію на хребті, отож весілля довелося відкласти…
Нестерпний біль не давав Лесі спати і часом їй здавалося, що вона помирає. Там, за вікном, шуміли автівки, людські голоси, а тут, у палаті, – гнітюча тиша, страх і біль. У важких роздумах і сумнівах минали дні, тижні. Леся з нетерпінням чекала дня, коли їй дозволять вставати, але одного разу почула від лікаря страшні слова: «Якийсь час ви будете в інвалідному візку». Якийсь час? Скільки це? Вона ж мріяла про вищу освіту, про щасливу сім’ю. Вона ж – жінка і, як та зернина, має народжувати.
Тривожні думки гризли її голову. Ще й Ярослав чомусь не навідувався. Невже залишив її наодинці зі своїм горем? Ні-ні, такого не може бути. А що, коли сам занедужав? І вона набрала номер його матері. Та навіть не спитала, як Леся себе почуває, коли її виписують, а відразу ж взялася захищати сина: «Не суди його, Лесю. Тобі потрібен спокій і тривале лікування. А що, як залишишся калікою? А йому потрібна здорова жінка, яка б народила дитя. Зрозумій мене як маму». «Я розумію», – заледве вимучила із себе Леся.
Удома її другом став інвалідний візок, іноді, втупившись очима у стелю, вона засинала у ньому. Проганяла маму і сестру Ірину, просила залишити її у спокої.
Якось сестра принесла їй альбом і фарби. У Лесі ще змалку був великий хист до малювання. Може, спробувати відродити це захоплення?
У її малюнках переважали морські пейзажі. Може тому, що вона ніколи не бачила моря, хоч давно мріяла про це. Ярослав обіцяв, що поїдуть туди на медовий місяць. Не судилося… Щодня, щомиті він не йшов з її думок. І хоч Лесі дуже хотілося заглушити свої почуття, але не могла. Бо хіба кохання питає дозволу? Утім, тепер вона розуміє слова його матері: яке могло бути заміжжя з її каліцтвом? Вона безмежно вдячна мамі і сестрі Ірині за їх підтримку і терпіння.
Іра путівку у санаторій для неї вибила. Уже навіть їздила туди, дізнатися, які там умови. І хоч лікар запевнив, що у них турботливі нянечки, вирішила: поїдуть удвох.
Лікування Лесі призначили комплексне: лікувальні грязі, масажі, ванни… Одного ранку Іра крадькома підгледіла, як сестра намагається самостійно встати з ліжка. Вона злякалася за Лесю, однак не хотіла переривати цю важливу мить. Леся хвильку постояла, опершись на тумбочку, глибоко вдихнула повітря і сіла у візок. «Я – сама, чуєш, Іринко, я – сама!» – крикнула від радості. У її голові вмить промайнула світла думка: «Я буду ходити! Я мушу!»
Спираючись на тендітні плечі Ірини, Леся щодня вчилася заново ходити. Іноді було нестерпно важко і боляче, але вона не хотіла відступати. Не мала права.
«Результат мене втішив, Лесю. Тепер усе залежить від тебе. А через півроку приїжджай, чекатиму», – сказав їй лікар при виписці.
Леся помітила, що у нього дуже красиві очі – карі, глибокі, ніжно-сумовиті. Здається, таких очей вона ще не бачила ні у кого…
Через якийсь час Максим Іванович, так звали лікаря, зателефонував їй. Спитав, як себе почуває, чи робить приписані ним вправи. Потім йому зателефонувала Леся. Привітала з днем народження, дату якого дізналася у соцмережах. Максим подякував, а потім сказав: «Кожен свій день народження сприймаю з сумом. Мені – сорок, а я один, розумієш? Уже сивина проглядає, старію. Як бачиш, Лесю, щастя мене обминає».
Через півроку Леся зайшла у кабінет Максима на своїх ногах. Вродлива, упевнена, сяюча. На обличчі лікаря спалахнув рум’янець, заіскрили очі: «Невже це ти, Лесю?» – спитав, ніяковіючи. «Він закоханий у тебе, сестро, – запевнила її Іра. – То, може, це твоя доля?» Сказати, що теж закохана у Максима, Леся не могла. Так, їй приємна його увага, турбота, витончена врода, манери. Але так, як кохала Ярослава, вона вже ніколи покохати не зможе. Тому, коли одного вечора Максим запросив її на каву, завагалася. «Та йди вже, йди, дурненька моя», – підштовхувала Ірина.
Вона розповіла йому свою сумну історію. Про Ярослава, про весілля, яке не відбулося. Максим уважно слухав кожне її слово. «Якщо ти впевнена, що твоє серце уже йому не належить, то я – з тобою. Що скажеш, Лесю?» Він взяв у свої руки її кучеряву голівку і поцілував. «Гаразд, я подумаю», – пообіцяла Леся. Вони розписалися без урочистостей. У присутності Максимових батьків, її матері і сестри. Леся заочно закінчила економічний виш, народила донечку Сонечку. Максим обожнював їх, і згодом Леся збагнула, що своєю турботою і любов’ю чоловік розбудив все тепле і ніжне, що на довгі роки завмерло у ній. Тепер вона почувалася найщасливішою жінкою на світі. Якось Максим взявся ремонтувати полиці у шафі. На підлогу випали малюнки Лесі. Став уважно їх розглядати. «Ти любиш море?» – спитав. «Люблю, хоч ніколи його не бачила», – сумно усміхнулася вона. Невдовзі Максим дістав дружині путівку у пансіонат поблизу моря: «Вибач, я давно мав би зробити це. Морська вода піде тобі на користь».
Леся стояла на березі моря і роздивлялася на всі боки. Не могла надивуватися: саме такі пейзажі малювала вона в альбомах. Свіжістю дихав літній ранок, скоро тут буде людно, як і щодня. Здається, зараз буде у неї співрозмовник. Вона ще не бачить обличчя чоловіка, який наближається до неї, але уже радіє його появі. Він йде якоюсь хиткою ходою, опираючись на палицю. Їх розділяє якихось кілька кроків, і чоловік, усміхаючись, прискорює ходу. Струм пронизує Лесю наскрізь: Ярослав? Але звідки він тут взявся? Вона ніби заніміла. Від несподіваної зустрічі, від його пронизливого погляду і щирої усмішки. Багато років вони живуть в одному місті і жодного разу не бачилися. Та ось де довелося зустрітися знов.
Вони сиділи на березі моря, Ярослав міцно тримав Лесю за руку, наче боявся відпустити. Вибачався, що колись залишив її у тяжку годину, що послухав матір. Якщо і винен, то Господь покарав його: дружина втекла до іншого, коли він впав у цукрову кому. Забрала і сина. Потім була операція – йому ампутували стопу. «Знаєш, я ніколи не забував тебе, Лесю. Боявся назвати дружину твоїм іменем. Я кохав тебе. Урешті, чому я говорю у минулому часі? Я й досі тебе кохаю. Знаю, не слід тобі це казати. Скажи лишень, Лесенько, ти щаслива?»
Щось млосне і щемке сколихнуло її серце. Довкола них пахло море. Леся подумала: саме таким вона уявляла собі його запах. І їх із Ярославом на морі удвох. Але це було колись.
Оговталася: «Так, я щаслива, Славчику. Бо маю доброго чоловіка, чудову доньку, гарну родину. А ще тому, що почула від тебе такі красиві, душевні слова. На жаль, уже надто пізно…»
Зіна Кушнірук
