Наш Драгоманов. До 175-річчя від дня народження
Цікаві факти із життя та діяльності українського публіциста, історика, філософа, економіста, літературознавця, фольклориста та громадського діяча.
Народився 30 вересня 1841року у місті Гадяч у родині дрібнопомісного дворянина. Його батьки були нащадками козацької старшини. Крім російської та української мов, він володів ще п’ятьма. Дуже любив читати. Навчався у Гадяцькому повітовому училищі з 1849 по 1853 рік. Продовжуючи навчання в Полтавській гімназії, Драгоманов накопичував свої знання з історії, географії та мови. Перебуваючи в Женеві, Михайло Петрович заснував вільну українську друкарню. У ній видавалися твори Шевченка, Мирного, Білика та інших геніїв української літератури. Його дружина Людмила була акторкою. Обвінчалися вони 1864 року. У шлюбі народилося двоє дітей – донька Людмила та син Світозар. Михайло Драгоманов мав брата Олександра та сестру Ольгу (Олена Пчілка). Він оплачував їхнє навчання, тому знаходився у скрутному матеріальному становищі. Михайлу Петровичу доводилось працювати на декількох роботах: вести лекції в гімназії, писати в журналах та газетах. Часто бував за кордоном. Відвідав Берлін, Гейдельберг, Відень, Флоренцію та Прагу. Любив їздити до Львова. Розробив концепцію народності літератури. За свої проукраїнські погляди Драгоманову заборонили жити в Україні згідно указу Олександра ІІ у 1875 році. У нього було безліч псевдонімів — Толмачов, Українець, М. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Чудак. У 1889 році його запросив уряд Болгарії переїхати до Софії. Михайло Петрович очолює кафедру всесвітньої історії. За кілька років до смерті М.П. Драгоманов написав працю «Чудацькі думки про українську національну справу». Її можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії. Хворів на аневризму аорти, через що йому було важко говорити. Помер від розриву аорти 2 липня 1895 року. Похований у Софії.
Заснував першу бібліотеку
У Гадячі молодий та енергійний М. Драгоманов ще під час свого першого приїзду з університету у 1859 році задумав пробудити громадське життя. Його не залишала
ідея заснування в рідному місті бібліотеки. І в 1861 році з ініціативи письменників І. Білика (брата П. Мирного), братів Метлинських було засновано громадську народну бібліотеку. Містилася вона на приватній квартирі одного з її фундаторів – лікаря Черниша. На кошти, виручені від благодійних вистав, для бібліотеки було закуплено книги, у тому числі твори М. Гоголя, О. Пушкіна. Українською мовою у книгозбірні був лише Шевченків «Кобзар». У 1886 році фонд бібліотеки включав 2988 творів друку, із них 1843 – періодичні видання. У забороненому відділі знаходилося 640 книг.
До 1917 року книжковий фонд бібліотеки складав 8 тис. примірників, читачів налічувалося 200 осіб. У 1918 році на основі цього фонду створено повітову бібліотеку.
Її взято на утримання держави, виділено спеціальне приміщення. Із 1918 по 1941 рік обсяг книжкового фонду досяг 45 тис. томів, а кількість читачів зросла до 2 тисяч.
У період окупації Гадяча фашистськими загарбниками приміщення бібліотеки було використано під конюшню. Книги викидалися на вулицю. Очевидці згадували: «У 1941
році я з болем у серці дивилася, як фашистські звірі кидали в осінню грязь скарбницю бібліотеки – книги, які були для нас святинею і гордістю». Німці знищили 12 тис. прим. книг. Майже з перших днів після визволення Гадяча бібліотека знову почала працювати. Книги, сховані працівниками бібліотеки та жителями міста, зносяться до книгозбірні.
У 1948 році бібліотеці присвоєно ім’я Лесі Українки.
