“Було весело, як 50 років тому”

«Починалося усе давно, ще як я був молодий», – із посмішкою починає свою розповідь Микола Миколайович Тарасенко.

Народився у Ромнах, згодом сім’я переїхала у Гадяч. Усього в сім’ї було дев’ятеро дітей, але так трапилося, що троє з них загинули на війні. Коли батько із старшим сином були на фронті, мама вийшла заміж за іншого, тож після закінчення школи, коли Миколці виповнилося 16 років, він поїхав на навчання до Луганської області, де на відмінно закінчив гірничопромислове училище. Після навчання проходив практику на шахті, де й залишився працювати на посаді гірничого майстра.

У 19 років призвали на службу на Далекий Схід, де прослужив 2,5 роки. Під час служби у 1963 році у Владивостоці на вечірці і познайомився з майбутньою дружиною, з якою нещодавно відзначили 50 років подружнього життя. Зустрічалися рідко, частіше писали листи, бачилися тільки у звільненні. Бувало таке, що й по два місяці не зустрічалися:

«Продружили ми з нею 3 роки. Зрозумів, що іншої мені не вибрати. Запропонував заміж, на що вона, не задумуючись, згодилась. Після армії хотілось заробити побільше грошей, а на той час самою вигідною організацією була китобійна флотилія. Зробив візу і поплив бити китів».

Ходив у море 2 роки.

«На харчування давали 76 рублів на добу, а на саме необхідне вистачало 30 рублів, а на решту купували то краби, то ікру – хто що хотів. У нас тоді такого не було де купити , це зараз майже в кожному магазині є все, що захочеш».

Коли Микола повернувся додому після першого рейсу, дружина вже тримала на руках сина, якому було 16 днів. Як не хотілося покидати домівку, але все ж таки довелось.

Під час другого рейсу побував у Сінгапурі, Австралії.

«Приїхавши у Австралію, ми дивувались, наскільки у нас була відстала держава. На той час в Україні тільки зробили два вихідні дні. Ми ж давай цим хвалилися, а місцеві дивляться на нас і говорять, що у них давно уже такий порядок. Ще на той час рівень життя людей був набагато кращий за наш. Продукти харчування та промислові товари були набагато дешевшими. Але навіть наші земляки, які там проживали, хотіли повернутися на Батьківщину».

Коли прийшов із другого рейсу, сину вже виповнився рік:

«Я прийшов додому, а він на мене говорить дядя. Серце кров’ю обливалося, але розумів, що це ж дитина. Ну яке ж то життя – не бачити свою родину, тим паче що дружина сказала: або море, або я. Платили добре. Коли середня зарплатня у нас була близько 90 грн, у морі я отримував 700-800. Але що жалкувати, сім’я важливіша за все».

Після такого рішення у наступний рейс Микола уже не пішов, залишився жити із сім’єю у Владивостоці. Уже через пару місяців отримав квартиру та влаштувався на роботу водієм.

«У місті не було чим і зайнятися. Частенько їздив до тещі на дачу, ото там в землі тільки і поковиряюся».

У відпустку, звісно, їздили до Гадяча, саме тут проживала мама Миколи.

«У Владивостоці клімат був не дуже хороший, і у зв’язку з цим син почав дуже хворіти, і лікарі сказали, що потрібно міняти місце. І у 1970 р. вирішили переїхати до Гадяча. Дружина хоч і росіянка, а вже настільки приукраїнилась, що вже й не уявляє себе десь в іншій країні. У Владивостоці залишилась моя сестра, зараз зідзвонюємося з нею, але після подій, що сталися за останні два роки, відношення один до одного змінилося. Але у свята обов’язково вітаємо один одного».

Зараз Микола з дружиною мають дачу, де є чим зайнятись.

«Тепер я живу у своє задоволення. Роботи вистачає, ось картоплю викопали, помідорів у мене повно, будемо їхати на дачу моркву копати. Дуже люблю природу, а вона любить мене».

Ось так, їх не лякали ні відстань, ні всілякі негаразди. Золоте весілля подружжя відсвяткувало 20 серпня.

«Прожили дружно, весело. Скучати нам немає коли, завжди виходимо на прогулянку. Усе робимо разом із дружиною. А готовлю їсти, а вона прибирає або навпаки. А саме головне – потрібно кохати один одного. Жити в дружбі та злагоді і цінувати один одного». Микола нахваляє свою дружину, розповідає, як вона гарно готує, яка турботлива:

«І взагалі вона у мене дуже-дуже хороша». Розповів, як гучно гуляли золоте весілля, запросили на своє свято знайомих, родичів.

«Друзі нарядили нас, як молодих. Дружині фату знайшли, мені – бриль із квітами. Було весело, як 50 років тому».

Наостанок Микола Миколайович ще раз побажав усім кохання, та щоб не зупинялися ні перед чим, а сміливо йшли до своєї мети. Тож, шановні, беріть приклад.

Оксана Руденко