«Приїхали відпочити і затримались, мабуть, назавжди»

Минулого четверга у приміщенні міської ради представники Полтавської обласної організації Товариства Червоного Хреста України розпочали міжнародний проект.

Проект здійснювався з метою поліпшення умов життя та соціального захисту внутрішньо-переміщених осіб із Криму, Донецької та Луганської областей. У рамках заходу переселенцям видавали продуктові ваучери для закупки товарів у мережі «Сільпо» еквівалентом у 1000 гривень.

«Ваучери видаємо для того, щоб люди самі мали змогу купити те, що їм більш потрібне. Узагалі ми і не думали їхати до вашого міста, тим паче, що тут немає «Сільпо». А ось під час засідання в обласній адміністрації я сиділа поруч з міським головою Гадяча, і при розмові він запросив нас до міста, на що ми згодились», – сказала голова організації Ірина Плюсніна.

Усього сертифікатів на область розраховано 1500 шт., а переселенців на території області близько 31 тисячі.

Доки тривали формальності, вдалося поспілкуватися з присутніми. Першою привернула увагу мама, яка тримала на руках синочка і  чекала своєї черги.

Яна Смолянська приїхала із м. Алчевськ Донецької області і от уже більше двох років проживає із трирічним синочком Святославом у готелі «Жовтень». В Алчевську працювала репетитором англійської мови, зараз у декретній відпустці. Говорить, що роботу в такому невеликому місті знайти важкувато, тут навіть місцевим працювати немає де.

«Додому хочеться, як би не там не говорили, туди, мабуть, тягне усіх. Зручності в готелі жахливі, коли їхали до Гадяча, брали все, що могли, в основному це були речі. Із техніки взяла все, що вмістилось у руки: чайник, блендер, мультиварку. Усе інше залишилось в Алчевську. Рідні приїжджають до нас, допомагали мені, коли були проблеми із здоров’ям».

Недалеко від Яни сиділа Ірина Ітенна, у розмові з нею дізналася, що приїхала вона з Донецька.

«Приїхали відпочити і затримались, мабуть, назавжди», – із посмішкою на обличчі розповідає Ірина. Два з половиною роки тому вона із сім’єю приїхала на відпочинок у Соснівку. Спочатку винаймали будинок, а потім, як розпочалися ці жахливі події, зрозуміли, що уже навряд чи будуть повертатися додому. Тож господарі будинку їм його подарували. Зараз сплачують тільки за комунальні послуги. У сім’ї виховується п’ятеро дітей, майже усі школярі.

«Там у нас була і посудомийка, пральна машина, воно там ніби поки що є, квартира ціла, але повертатися уже не дуже хочеться. Діти знайшли друзів, ходять до школи, уже і не згадують про повернення. Перший рік було дуже тяжко, але з часом звикли».

Ірина хвалиться, як допомагають односельці. Коли приїхали, мали тільки літній одяг та рушники. Поки з Донецька родичі вислали деякі речі, їх і годували, і одягали соснівчани, картоплю, консервацію приносили. Із міста також люди передавали харчі і одяг, знайомі присилали речі, які досі носять.

Після розмови з Іриною підходжу до Алли Чемерьової, яка приїхала до Гадяча з м. Первомайськ Луганської області і уже більше двох років проживає у квартирі, яку винаймає.

«Я інвалід, не працюю, живу на пенсію. Гадяч – місто невеличке, з роботою так собі. Додому повертатися не хочеться, мабуть, час пішов, та уже немає й куди». Коли їхала сюди, привезла тільки літні речі. Усе потрібне з’явилося згодом, більшість допомагали родичі. У Первомайську з рідних не залишилось нікого, усі переїхали до Гадяча.

Згодом до мене підійшов Сергій Галушка з сином, на вигляд хлопчику років три:

«Візьміть і в мене інтерв’ю, я розкажу вам, як ми жебракуємо». У ході розмови Сергій розповів, що проживає в с. Пирятинщина з дружиною та чотирма синами, приїхали з Криму. Коли не вистачало грошей, продали все, що було: причепи, автомобіль. Від нестачі коштів дружині із старшим сином довелося їхати на Сорочинський ярмарок, щоб заробити хоч щось. На запитання, де проживаєте, Сергій відповів, що ніде:

«Ми бомжі, за будинок, який хотіли купувати, частину грошей заплатили, а потім нас із нього виселяють, а кошти господарі будинку відмовляються повертати. Уже і судилися, а толку ніякого, тільки гроші вивозили. Сільський голова пропонує будинок, але в ньому жити неможливо. Приходив і с/г села Гречанівка, пропонував переїхати до нього в село, але сенсу немає ніякого, грошей на купівлю будинку немає, та й на роботу там ніде не влаштуєшся. Пирятинщина хоч недалеко від Гадяча, попуткою можна до міста швиденько доїхати, а там що».

Сергій влаштувався на роботу, їздить у рейси. Місяцями живе в автомобілі, дітей бачить рідко. Але надії не втрачає і говорить, щоб там не було, а свій будинок все одно збудує. Коли захворів найменший, чоловік був у відрядженні, і дружині довелося віднести у ломбард останній золотий ланцюжок: «Оце приїхав за оцими подачками, а для цього найняв автомобіль за останні кошти».  

Як бачимо, життя переселенців кращим не стає, люди тільки змирилися з подіями, що відбуваються, та з думкою, що уже навряд чи повернуться назад.

Оксана Руденко

ФОТО 1 Яна Смолянська цілує сина.

ФОТО 2 Вручення ваучера Анні Чемерьовій.