Кров із молоком
Вітер завивав у трубі комина, висвистуючи похоронний марш, і погода сльотилася, наближаючи похмурий осінній вечір. А в низенькій, сірій, наче гриб-моховик, хатині недобрим оком блимала одинока лампа. Безвухий не міг померти. Він то корчився у нестерпно-болючих конвульсіях, і глухий стогін розривав його старечі немічні груди, то випростовувався у ще більших муках і вже тоді просто вив в унісон сусідському псу, та померти чи ба навіть втратити свідомість не міг. Старий вже майже місяць нічого не їв, лишень пив криничну воду, та смерть не приходила, як він її про це не благав.
Було Безвухому дев’яносто три роки. Але життя його довге проминуло якось сіро і безпросвітно, проскакало, як той боязкий заєць по перелісках. Так і не одружився, сім’ї не завів. Працював диспетчером у локомотивному депо, потім, вийшовши на пенсію, одиноко нидів у старій ще батьківській хаті. А був же колись час, коли він королем ходив. Із хлопцями по лісах боронили Україну. Як гордо і шалено билося тоді в молодих грудях його гаряче серце! Почував себе героєм. Таким і був. Безстрашно виконував завдання, а потім і сам приймав рішення. А Безвухим прозвали тому, що не слухав нікого й ніколи, а завжди робив все по-своєму. Закохався в одиначку Лесю, але та побоялася зв’язувати свою долю з «бандерівцем». Безвухого доглядала племінниця Галя. Видно, ця робота їй була не до душі, але християнське виховання зобов’язувало. Старий був вередливим, усе хотів щось говорити, а Галюня чекала його смерті з дня на день, бо мала в планах їхати до Англії на заробітки. Там за таку роботу щедро платили. Безвухого вона не любила, бо ж за все своє довге одиноке життя він не дав їй ні копійки.
– Дядьку, – почала вона якось мову, – от помрете, то за що Вас хоронити будемо? Ви ж, напевно, наскладали собі на смерть, бо де ж гроші дівали? Самому Вам скільки треба було?
Безвухий мовчав. Йому було байдуже, хто його поховає і як. Страшний гріх, який він спокутував усе життя, тиснув йому груди, але не давав відійти у вічне життя, зробивши пекло на землі. А він спокутував. Усі гроші із зарплати, а потім і з пенсії віддавав до сиротинця. Не допомогло.
– Священика поклич, – сказав глухо до Галини і затих.
Отець Григорій прибув зранку, ще й не світало. Галюня запалила свічку і вийшла до кухні. Смертельно-бліде, давно не брите обличчя Безвухого здавалося восковим. Сиві волоски обступили чорну дірку рота. Очі його то спалахували, то згасали.
– Грішний я, отче, дуже грішний…
– Нема такого гріха, якого б не простив Господь наш милосердний, – відповів священик.
– Я собі не прощу, – застогнав Безвухий і поринув уже, мабуть, мільйонно в той далекий страшний час…
Вони йшли попід лісом. Троє повстанців. Безвухий, Береза і Рудий поспішали на завдання. А тут назустріч сільські молодиці з ряднами за плечима. Сіно несли. Усі зразу ж поопускали голови, а Віра – ні. Ще й привіталася, наче з викликом: «Слава Україні!». І тут наче перемкнуло Безвухому:
– Завтра ж донесе на нас! Що буде з батьками, коли дізнаються? Сибіру не минути.
Притупивши совість самогонкою, підстерегли Віру наступного вечора. Відвели до лісу, знущалися, ґвалтували. Просилася, молилася Вірка:
– Я ж годую грудьми, удома Іванко піврічний, відпустіть!
– Годуєш? – по-звірячому оскалився Безвухий. – То в тебе кров із молоком!
І шарнув ножем по грудях. Кров із молоком залила йому руки, забризкала очі. Коли отямився, Вірка лежала мертва із пошматованими грудьми. Її навіть не закопали. Пішли геть. Невдовзі Березу і Рудого знайшли під селом із розпореними животами. Хтось помстився за Віру.
А Безвухий мучиться. Навіть священик, хоч і відпустив гріх, якось недобре на нього подивився. А Галюнька, що все чула з кухні, почала збирати свої речі. От тільки вітер не покидав Безвухого. Він так само безпорадно стогнав і вив, а більше нічого не міг зробити.
Раїса Обшарська
