«Іловайський котел» – два роки без відповіді
Передсвяткові фанфари, репетиції параду до Дня Незалежності, а ми знову із страхом і сльозами на очах згадуємо події серпня 2014-го. Минуло два роки після Іловайська, трапився ще й Дебальцівський котел, а винні так і не були названі. Працює новий склад Верховної Ради, але так і не продовжила роботу парламентська комісія по виявленню причин цієї трагедії. І це не дивлячись на те, що деякі комбати, які вийшли із цього «котла», через кілька місяців потрапили до парламенту…
Запитань більше, ніж відповідей.
Ми ж сьогодні згадаємо СВОЇХ ГЕРОЇВ, поклонимося та подякуємо за подвиг і звитягу перед живими і схилимо голови у вічній скорботі перед пам’яттю загиблих у страшному горнилі .
Наші: ВОЛОДИМИР ДОНОС вижив
Спогади «Санітара» (уривки із книги «Іловайськ» Є. Положія): «27 серпня батальйон відправили на підмогу до Іловайська. Висадили з вертольотів, сформували колону, додали два БМП…
Їхали на «Уралі», попереду і ззаду – БМП, але перший БМП заглух ще в дорозі. Пробували ремонтували, десь близько години стояли. Поки лагодили, почався прицільний обстріл із мінометів… Треба було тікати. Катались потім півночі, таке враження, що нашим ворогам повідомляли, де ми знаходимось. Коли ми зробили коло і почали петляти, переслідування припинилось. А тоді мінометний обстріл відновився. У нас було двоє поранених, ні у кого не було аптечок. У одного – осколок у лікті, а у другого перебите стегно і венозна кровотеча. Ще коли ми збирались у дорогу, я підійшов до нашого начмеда і сказав, що у нас нема ні сумки, нічого… Правдами і кривдами сам виміняв індивідуальних перев’язувальних пакетів – натикав їх собі у розгрузку замість патронів.
Оцими матеріалами і обмотав хлопців, не було знеболювального, то вони постійно кричали від болю.
«У одного з бійців був тюбик зі знеболювальним. Виміняв за день до цього у іншої групи в обмін на гранату. Ми вкололи тому хлопцю, у якого кістки зі стегна стирчали.
БМП батальйону підстрелили артилерійською «зеніткою».
«І тут вони прицілилися… Хлопці біля мене стали вибухати, як мильні бульбашки…. Від одного лише очі лишились. Гаснули, як парафінові стрічки. Коли став оглядатися, навколо побачив голову, спочатку здивувався, чому без каски, а потім зрозумів, що голова без тіла, воскова, безкровна, тільки очі залишилися світло-зелені…
Я побачив на собі купу людського м’яса. Думав, що мене теж вивернуло, але намацав бронежилет і зрозумів, що це чужа плоть. Я відчув, що у мене нога болить. Підняв ногу і перша думка: а де ж берц дівся, я ж його зашнуровував. Бачу: стопа на шкірі звисає, а гомілки не побачив. Я наклав собі джгут і відчув, що і ліва рука погано працює».
«Попросив його перевернути мене на живіт, бо так більше шансів вижити, якщо я втрачу свідомість. Я знову відключився, прийшов до тями, а він сидить біля мене, згорнувшись калачиком. Я питаю: «Ти чого тут?» А він мені: «Я тебе не кину, друг». Я запитав, чи хтось лишився в живих. Він відповів, що є ще один поранений у руку і ногу, який рухається.
Я йому віддав свій телефон і попросив витягувати третього бійця, бо, кажу, «ти будеш мене тягнути, зачепиш за пенька за артерію і я все одно кров’ю стечу». Пробував зателефонувати нашим, але якраз у тій точці не було зв’язку.
Ми попрощалися. Хлопець обіцяв, що повернеться з підмогою, але так його і не було. Можливо, збились із маршруту… Карт у нас не було зовсім».
У військовому госпіталі на Щорса більше десятка тяжких поранених в Іловайському котлі
«Старобешівські лікарі розвели руками, що більше нічим не можуть помогти – не було ні води, ні бинтів, ні уколів».
«Я лишився лежати у лісі. Пішов дощ. Поруч мене лежала каска, і я назбирав у неї дощову воду, щоб не померти від зневоднення. Усю ніч пролежав. Одяг так і не висох. Я замерз. Але тримався. Поруч стріляли «Градами», мене добре закидало землею. Я лежав під шаром землі, а в руках тримав каску, щоб було хоч щось попити. Осколками відрізало всі гілки дерева наді мною і я страждав від сонячного світла. Прикрився кількома гілками, обкопав себе землею, щоб знизити температуру. Був брудний, як чорт…
У каску теж набралась земля. І я вичавлював ґрунт, щоб зібрати якусь вологу. Але мені треба була вода і білок, щоб відновлювати кров. Наш сухпайок лишився на підірваному БМП… Я ловив мурашок, які пробігали біля мене… Палкою з дерева викопував черв’яків із землі – чистий білок. Їжа була гидотна, але хоч щось в організм поступало…»
Володя на мить замовкає. Довго дивиться на стелю. А потім продовжує розповідь про виживання під Іловайськом.
«Кругом мене були шматки тіл вбитих хлопців. Почали злітатися мухи. Але ловити їх я не хотів. За ніч у мене зібрався повен ніс слизу. Від зневоднення у мене потріскались губи і пересох язик, тому я вирішив випити цю рідину і помазав вуста. Злетілись мухи, почали лазити по роту. Так я з’їв три-чотири мушки. На третій день координація моя уже була порушена – від знекровлення, голоду, болю, жахливого вигляду пошматованих трупів навколо…
У мене був блокнот, почав записувати, коли робив собі перев’язку. Написав собі на руці маркером, як мене звати і звідки я. Щоб полегшити больовий шок, почав записувати все, що я думаю, про свій стан – послання до моєї дружини. Це на випадок, аби я там умер, а мене знайшли. Там були записи такі, як «Ранок, 29 серпня. Я ще живий».
Нині моя Ярослава каже, що пробувала читати, але поки не готова. Але я теж поки не можу. Якось перечитаю, передрукую на комп та посміюсь», – усміхається щирою посмішкою Володя.
«У рані моїй завелись опариші, так як навколо скрізь лежало чуже м’ясо… Я старався помочитися на рану, щоб знезарати її. На четвертий день уже і мочитися було нічим. А якби і було, я б випив. Був у мене компас, я орієнтувався так, коли ранок, обід, вечір. І по цих ознаках записував, яке сьогодні число».
«Я був непритомний. А потім відчув, що наді мною хтось стоїть. Відкрив очі, а там троє чоловіків – Іван, Микола і… (не пригадую імені третього). Вони ходили і збирали, що лишилось на місці бою. Почув, що «снайперка» наша розлетілась на друзки.
Спитали, що у мене. Сказав, що нога. Вони розібрали гілля, чую, як матюкаються. Сказали, що скоро повернуться. Привели жіночку Свєту. У неї був флакончик пентанолу, вона мені рану засипала і вколола димедрол.
Хлопці привезли мені води, банку борщу, помідорів, сало і хліб. Я їм подякував. Лише сказав, що сала і хліба не зможу з’їсти. Кажуть, що там десь їде «Червоний Хрест», який трупи збирає в пакети, і ми його приведемо до тебе». Повернулись уже ввечері, сказали, що «Червоний Хрест» відмовився їхати, бо тут стріляють, і пообіцяли перевезти самотужки. Загорнули у покривало і погрузили чи то у «Москвич, чи то у «Жигуль».
Один сидів за кермом, а інші двоє штовхали авто. Питаю: «Заглохла, чи що?» А вони кажуть, що акумулятор кулями посікло. За хвилин двадцять приїхали на заправку. Тільки вискочив водій, і тут же заскочив. Я питаю: «Бензину нема, що так скоро». А він каже: «Бак у нас пробитий, тільки півлітра влазить». По дорозі ще заїхали в якесь село мені по воду. Я відчув, що холодна, колодязна…
Місцеві привезли мене у Старобешеве в райлікарню… У лікарні не було світла, вікна розбиті. Медикаментів не було. Медсестри розводили руками. За півгодини принесли мені глюкозу покапати і перекис, щоб видалити опариші з ноги. Виливали перекис у відро з пляшечок і поливали мою рану. Я напівсидів і все це бачив. Десь чверть відра вилили.
Старобешівські лікарі розвели руками, що більше нічим не можуть помогти – не було ні води, ні бинтів, ні уколів… Набрали когось по телефону, і мене забрала «швидка» ДНР. Повезли на Донецьк у лікарню №9. Мені хірург зразу сказав, що ампутувати буде за коліно…»
19 вересня ближче до обіду його і ще двох солдатів обміняли на трьох сепаратистів. Уже у дніпропетровському шпиталі дружина знайшла «Санітара» в палаті під крапельницею, жовтого, худого, знесиленого. Простягнув руку – поцілувала, стала навколішки поряд із ліжком, мовчки плакала…
ЮРІЙ КИРИЄНКО народився 7 січня 1982 року в с. Рашівка Загинув 28 серпня 2014 року під час виходу з оточення. Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
ЛИФАР АНАТОЛІЙ народився 19 травня 1981 року у селі Римарівка. Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу з оточення.
ВІКТОР ІЛЛЯШЕНКО народився 13 грудня 1984 р. у с. Краснознаменка, загинув 29 серпня 2014 р., с. Побєда, Старобешівський район, Донецька область.
Обставини загибелі: під час виходу з Іловайського котла т.зв. «зеленим коридором» на дорозі в районі с. Побєда. Був тимчасово похований місцевими мешканцями у братській могилі у с. Побєда. Був ексгумований 18 вересня 2014 р. пошуковцями Місії «Евакуація-200» та привезений до м. Дніпропетровськ. Похований 18 жовтня 2014 р. на Краснопільському кладовищі, як тимчасово невстановлений захисник України. Ідентифікований по ДНК та визнаний загиблим слідчими органами, про що складено відповідну постанову. Ділянка № 79.
За офіційними даними військової прокуратури, під час боїв за Іловайськ загинули 366 українських військових, 249 були поранені, 128 опинилися у полоні. Ще 158 вважаються зниклими безвісти. За даними парламентської тимчасової слідчої комісії, загальні втрати українських військ сягнули 1000 бійців.
Як писав Солженіцин, «все, что у нас передают по сводкам, надо множить на 5».
Валентина Йотка
