«…Тато просто трошки впав…»

Чи замислювались ви хоч раз, яке воно життя після АТО? Адже після пережитих психологічних та фізичних травм, душевних ран і втрат близьких людей потрібен час. Війна внесла свої корективи у відносно спокійне та розмірене життя хлопців, яким довелось там побувати. Тепер потрібно вчитись будувати життя заново, пристосовуватись до вад здоров’я і потай ховати у закутках своєї душі спогади про ті недалекі події…

Сергій Долгополов пішов в АТО, не чекаючи повістки, разом із друзями записався добровольцем у батальйон територіальної оборони.

–  На той час я брав участь у патрулюванні міста. До загону тероборони мене зарахували 19 травня.  Рішення прийняв самостійно, потай від рідних, – розповідає чоловік.

Дружина, дізнавшись про його наміри, була «злегка» шокована.

–  Добряче мені від неї попало! – із усмішкою згадує Сергій. – Дітки думали,  що тато на роботі (має двох дітей 5-ти і 3-х років – авт.). Перші 4 місяці проходив підготовку, тож на вихідні приїздив додому. А з батьками було складніше.  Вони дізнались, що я служу, уже після того, як опинився у лікарні.

 Поранення отримав 9 листопада поблизу Дебальцевого. Із того часу цей день Сергій називає другим днем народження.

– Шефство наді мною взяла держава, тому витрат, пов’язаних із лікуванням, ми, на щастя, не зазнали.

Сергій отримав важку травму голови, унаслідок чого втратив око, і ряд мінно-вибухових травм. Та попри це, отримавши запрошення лікуватись за кордоном, хлопець, не роздумуючи, відмовився.

– Пропонували Латвію і Штати. Я не погодився, бо розумію, що є хлопці з більш серйозними пораненнями, ніж у мене. А ще я підтримую вітчизняного виробника! Переконаний, що у нас клініки не гірші, ніж за кордоном. Їздити довелось би не раз, а це все гроші.

Із Полтавської лікарні Сергієві довелося буквально тікати на милицях – лікарі категорично відмовлялись виписувати його. Та так набридли йому лікарняні коридори, що під новорічні свята він уже був удома, поряд із люблячою дружиною та маленькими дітками. 

– Вони мої найкращі психологи! – хвалиться Сергій своїми маленькими скарбами. – Ми їм не розповідали усю історію. Вони думають, що тато просто трошки впав. Та все ж, коли вони весело гомонять коло мене, здається, можна подолати усі труднощі.  

Після обласної лікарні доліковувався у місцевій ЦРЛ – був під наглядом лікарів, за що їм щиро вдячний. Не залишили без підтримки й гадячани, хто – морально, а хто – й матеріально. Міська рада також долучилась і виділила фінансову підтримку.

Нині Сергій ніде не працює. Бажання є, але лікарі не дозволяють через інвалідність. Зараз займається оформленням документів.

– Найлегше «йти по накатаній», а оскільки механізм роботи по оформленню документів, пов’язаних із АТО, ще не відпрацьований, виходить затримка. Ніби й усе правильно, але ще не доведено до ладу. Тепер мені доводиться накатувати цей шлях.

Родина Долгополових подала документи на отримання земельної ділянки.

– Чекаємо рішення. Поки не замислювались, що з нею робитимемо. Я ж працювати не можу, то буду займатись землею – посаджу великий город!

Чоловік зізнається, що часто доводиться чути питання, пов’язані із службою. Та не дуже хочеться на них відповідати, тому він намагається їх обходити стороною.

– Людям цікаво і страшно водночас – усі хочуть знати, що і як там.

На моє питання, чи підтримує він зв’язок з бойовими побратимами, Сергій сором’язливо опустив очі в підлогу:

– Чи підтримую зв’язок? Нас 11 чоловік, але вони не лише товариші. За короткий термін ми усі стали родичами. Після того, що ми пройшли разом, називаю їх не інакше, як своїми братами…

Оксана Кириченко

Сергій Долгополов:

Від імені усієї моєї родини я хочу висловити слова щирої вдячності тим небайдужим, хто не залишив мене і мою родину у скрутному становищі. Дякую усім соціальним службам, усім лікарям Гадяцької ЦРЛ, усім тим, хто допомагав і допомагає сьогодні. Велике спасибі вам, Люди, що не покинули.