«Найважче було пропускати біженців на блок-посту»

Минулі вихідні стали святковими для чотирьох гадяцьких сімей: їхні годувальники, які 30 днів були в зоні АТО, заслужили шестиденну відпустку. Місцевих воїнів зустрічали вночі – з квітами, обіймами, поцілунками і… слізьми. Не гаючи часу, ми домовилися про зустріч з одним із них.

Андрій Якимчук прийшов у редакцію з найріднішими людьми – дружиною Олею та 11-річним сином Дімою. Ще має й донечку – 4-річну Майю. Усі усміхнені й щасливі – ще б! – тата не бачили кілька місяців. Тож не дивно, що й розлучатися не хочеться ні на мить.

Андрій разом зі своїми товаришами «по службі» (місцевими козаками, які патрулювали місто) ще в травні записалися добровольцями у батальйон «Полтава». Якийсь час проходили навчання, потім відправилися «туди».

– Це батальйон добровольців з усієї області. Були різні люди: міліціонери, й колишні військові, і навіть ті, хто ніколи не служив, – розповідає Андрій.

Не втрималася від запитання до дружини, яка пішла на подвиг: залишаючись із двома дітьми, не лише відпустила чоловіка, а й всіляко підтримувала його.

– Як же ви поставилися до рішення Андрія піти в добровольці?
– Була не проти. Страшно, правда. Тільки плакала… – скромно відповіла Ольга.

Поки чоловік був далеко, вона майже не дивилася телевізора, щоб не бачити тих страшних кадрів. – Коли говорить речник АТО – то цікаво, а як показують похорон – відразу ж виключаю.

Вони з Андрієм говорили по телефону щодня.

– Старався телефонувати часто, щоб не дуже переживали. Бо як пропадає зв’язок (іноді доводилося виключати телефон)  – панікують…. Приємно знати, що тут усе спокійно, – продовжує Андрій.

У складі батальйону дві роти, в одній з яких тільки полтавчани, в іншій – хлопці з Миргорода, Хорола, Лубен і Гадяча. У гадяцький загін входять Зіньків і Лохвиця. Серед добровольців хлопці різного віку: були й 21-річні, й такі, кому за 50.

– Цей раз були дві збірні – полтавчани і ми, а зараз поїхали тільки полтавчани. Хлопців, які залишилися, відправили на Сорочинці. 120 чоловік будуть там охороняти об’єкт, – розповів Андрій.

Він майже весь час і був разом зі своїми ж хлопцями. Охороняли блок-пости, «зачищали» міста…

– Найважче було пропускати біженців на блок-посту. Дивитися на те, як виїжджає мамочка, а в неї в  руках розірваний пакетик – і все. Поруч – перелякані діти. Наше завдання перевірити документи, речі. Мати дістає паспорт, боїться, руки трусяться. Їх там лякали, що ми розстріляємо, – розповідає Андрій Якимчук.  

Хоча, за словами, військового, місцеві жителі дуже допомагали.

– Вони кажуть нам: «Ребята, вы нас только не бросайте. Вы ж назад не пойдете?» Ми їм: «Та, звичайно ж, не підемо, куди нам уже!» – посміхається.

Шість днів – так мало, щоб побути з рідними. Але ж служба є служба, ще й коли «там» також чекають. Тільки вже не рідні чи близькі, а товариші за призванням. Бо на питання Андрію: «Чи готові знову їхати?», він відповів:

– Аякже. Там же наші!

Олена Козаченко