«Я просто хочу відстояти честь свого чоловіка»
Чотири місяці вона живе від дзвінка до дзвінка. Чотири місяці вдивляється в екран телевізора з надією побачити свого чоловіка. Аби тільки живим. Уже четвертий місяць її маленька донечка задає одне ж і те питання: «Коли повернеться тато?» А мама, Віта Максимченко, не знає відповіді. Бо й сама вже втомилася чекати.
Вона прийшла в редакцію, аби в листі подякувати небайдужим людям, котрі допомогли зібрати кошти на бронежилет для чоловіка, який нині «служить народові України».
Він не за волею серця змінив мирну Полтавщину на пекельний Схід. Він щодня перебуває між життям і смертю і вірить, що колись це все скінчиться, а мир обов’язково буде. Бережуть вогонь надії і його дружина з донечкою.
«В останній день, коли йшли бої в Слов’янську, Сергій отримав удар. Був увесь синій, добре, хоч не прострелений. Відлежався, віддихався… А тепер у Донецьку», – розповідає Віта.
Вона, зціпивши зуби, просто чекає на нього. Береже донечку і шле «привіти». Тримається, бо знає, допоки буде спокійна вона, то і в нього все буде гаразд. Але якою ціною дістається молодій жінці її терпіння! Бути одній (від роду сиротою), без захисту так важко. Та ще й коли скрізь і всюди лише нерозуміння та плітки.
«У сільській раді одна жінка почала розпускати чутки, що мій чоловік удома відлежується, мовляв, під спідницею ховається», – продовжує Віта, а в голосі відчувається тремтіння.
Вона як та, що на певний час залишилася без годувальника, повинна отримувати від держави соціальну допомогу.
«Я пішла до військового комісара і кажу: «Мені не треба ні грошей, нічого. Я просто хочу відстояти честь свого чоловіка. Скажіть усім, де він, щоб люди дурного не балакали». Тоді дзвоню до Сергія, плачу. Кажу: балакають, що ти вдома відлежуєшся, а командир його вихвачує трубку з рук і каже: «Доцю, тут і говорити не можна, та я скажу: чоловік твій знаходиться в зоні АТО, а де — ми не маємо права сказати».
Уже пізніше подзвонила йому однокласниця, питає, чим допомогти, а він попросив купити бронежилет. Як тільки у селі дізналися, що Сергій травмований, почали збирати гроші йому на допомогу.
«У нас так заведено, що коли щось у когось, не дай Боже, трапляється, то з кожної хати здають гроші – хто скільки може. Сергій же й не зізнавався, що його поранено. А перед тим думаю: чого він так балакає погано? Він у мене такий, що ніколи не зізнається», – розповідає Віта.
Скоро у Сергія Максимченка день народження. Жаль тільки, що найрідніші – донечка Олександра та дружина Віта – привітати зможуть його тільки по телефону. І то коротко, бо довго говорити не можна.
П’ять чоловіків із Краснознаменки тимчасово залишили свої сім’ї, щоб виконати обов’язок перед Батьківщиною.
Олена Козаченко
