Один день із життя села

«…Не бачили кияни цього роздолля – зелені пагорби, ярки, ставочок у пониззі… Уже б давно під дачі розібрали!» — думками вголос ділюся я зі своїми рідними. У хуторі Кияшківське (в народі Лисенкове) живуть мої дідусь та бабуся, тут же виріс і тато. Він часто згадує: «Коли я привіз маму до батьків, то це не вулиці були, а ляльки – паркани всі вибілені, пофарбовані, моя вуличка просто красувалася над ставком, а зараз прикрашають її руїни старих, покинутих, нікому непотрібних будівель…» Так воно і є: пустіє не лише наш хутір, а й навколишні, лиш світяться хати вибитими вікнами і гуляє вітер порожніми кімнатами з облущеними стінами…

Життям ще жевріє хутір Круглик. Хтось тримається за рахунок господарства, більшість працюють на місцевому підприємстві. Як є робота – живе й село. А ще років зо три тому була в селі й школа – і середня, і початкова. Приміщення останньої під наглядом Іван Капустянського. Він поряд живе, та й стіни старенької будівлі ще пам’ятають перші роки його навчання. Тут же недобудований дитячий садок. Так і не дочекався він голосистої малечі.

«Он і клуб старий стоїть – не втримала його молодь, а навпаки… От ми дискотеку самі собі  влаштовували, самі й підлогу мили, і світломузику готували. А зараз у клуб  мотоциклом заїжджають. Молодь не вберегла, а люди дорозбирали», —  розводячи руками, говорить Іван Юрієвич.

Та ось у нього у дворі інше життя вирує: голуби воркочуть, фазани красуються…

«Недавно купив на виставці — три самочки і самець. Для них саме вольєр роблю», — розповідає Іван Капустянський.

Від діда-прадіда йому передалася любов до птахів і бджіл. Батько займався простими голубами, він же нині тримає лише спортивних поштових.

«Як колись купляли – то не розуміли, де і які. Бо є ж і чеські виставкові поштові, і німецькі…  А потім познайомилися з людьми із Західної України, то вони нам розповіли, що й до чого», — продовжує розмову.

Зараз Іван Капустянський має сотню голубів. Їздить на виставки у Львів, Київ, Харків…

Маленьких пташенят віддає в голубодроми.

«Коли вилуплюється мале голуб’я і доростає до місячного віку, я відвожу їх у спеціальні заклади. Вони є в Генічеську, Івано-Франківську, Молдовії, Чехії, Бельгії. Але там дуже великі ставки, а в нас по Україні – 200 грн. за голуба. Тоді молоденьке голуб’я там тренують. А потім влаштовують такі собі змагання, куди з’їжджаються звідусіль. Чий голуб перший прилетів, то переможцю вручають 700 доларів премії. За друге і третє місця – по 300», – розповідає Іван Юрієвич.

Поки він тільки бере участь – літає разом із сумським клубом уже близько 5 років. А на виставки їздить разом із гадяцькими хлопцями.

Чоловік бере до рук сіру голубку породи янсен делбар – це змішана порода. Пояснює, що пташка літає на середні та дальні дистанції.

«Дружина не сердиться, що стільки часу приділяєте голубам?» — питаємо.

«Трошки, бо треба вже городом займатися, а я біля птахів», — посміхаючись, говорить чоловік.

Іван Юрієвич іде до хати, повертається з цікавим годинником. Каже, що саме таким міряють відстань польоту голубів.  

Скаржиться чоловік, що велику шкоду приносять яструби, не встигає відгонити.

«Погано, що мисливці не жаліють нічого. Хто з них хоч лисицю чи яструба вбив, щоб нормально жили зайці, кози, кабани?.. Кожен їде, аби м’яса наїстися!» — нарікає господар.  

Іван Юрієвич Капустянський проводжає нас із двору. Питаємо, чи багато хат порожніє в селі. Він перераховує на пальцях, виходить близько 15 дворів.

… Страшно. Вимирають села і хутори. Може, біженці погодяться змінити один райський куточок на інший?!

***

А от у Кияшківському як-не-як та ще й кінь є. Правда, один на весь хутір, але ж який помічник! Сім’я Штаньків – одна з небагатьох продовжувачів життя в селі. Саме їхня господа пишається скакуном. І не тільки…

Під’їхавши до подвір’я Штаньків, застали подружжя за роботою. Тут же клопоталася і сусідка, Надія Гребінченко.

«Це в нас золоті сусіди – усім допомагають. Що люди хороші, то хороші. І скотину держать, і коня держать, і гуси, і утята, і кури, і барани колись були… Усім допомагають, спасибі їм. Вони добре хазяйнують. Оце ж і ми прийшли, щоб кізяка поміг привезти», – хвалиться сусідом бабуся.

Сергій та Світлана Штаньки мають двоє дітей – чотирирічну дівчинку і хлопця 13-ти років.

«Син їздить у Харківці в школу. Обіцяють, що й садочок буде, якщо ж війна не почнеться. У нас тут тихо, а новини як подивишся – волосся на голові дибом стає», – беретеся за розмову Світлана.

Долучається і сусідка Надія: «70 років, діти, війни не було. Я ж сиротою круглою залишилася. Батька вбито, мати померла. Діти ж наші молоді. Тоді батьків забирали, а зараз їх. Яке воно буде – сам Бог Святий знає. Та ми все одно сіємо і садимо, а там видно буде».

Тим часом господар виводить свою помічницю Квітку – світлого окрасу з сірою гривою.

«Їй років 6 чи 7. Був у нас до неї кінь, та вкрали прямо з сараю», – розповідає Сергій Штанько.

«Нею ж і косимо. Без Квітки нікуди. Ось і бензин та солярка подорожчала, то якраз нам тільки така помічниця. Ось і бабусі поволочили. А верхи не катаємося – часу немає», – говорить господиня.

На дворі у подружжя пасуться індокачки, гуси та кури. Мають і в’єтнамських поросят. Кажуть, дуже задоволені ними.

«Хороше діло: і сало є, і м’ясо є. Не так, як білу, – поки вигодуєш! Треба, щоб не менше півтора центнери була, щоб сало мати. А ці такі – і 70, і 50 кг – і буде, що в банку покласти. Років 6-7 тримаємо і не шкодуємо»,  – розповідає Світлана.

Тримають господарі і корів, от тільки череди вже з десяток років немає.

«…Хоча, як сюди переїжджали, то була, і немала»,  – згадують.

«Тепер тут самі діди та баби, начебто й тікати звідси треба, так немає з чим. Хоча в місто б ніколи не виїхали. Нам і пропонували купити недорого хату в Гадячі, та ми не захотіли. Я, коли в лікарні в Полтаві з малою лежала, вийду було  на вулицю в парку посидіти, а робити то хочеться!»  – сміється Світлана Штанько.

Здає подружжя і молоко, та вже місяць живої копійки не бачать.

«Може, тому, що в країні таке твориться…» – розмірковують.

З 1 березня не розрахувалися. Кажуть, що закуповують роменські.

«Хоча, як беремо в них сир чи масло, то на пачках написано Конотоп. Нашому сирзаводу ми вже не довіряємо. Часто чогось у них там проблеми», – говорять Світлана та Сергій.

Кажуть, молоко беруть по 2,50. На початку місяця підняли до 4 грн., а тоді знову ціна впала.  

У Кияшківському є свій ставочок, його вже кілька років орендуються саряни. 

«То хоч у порядок його привели, рибу запустили. Якби не вони, то й ставка, може, не було б. Спочатку місцеві лаялися, а потім звикли. На метр вода піднялася. Якби не взяли під свою опіку, то, може, і риби б не було», – говорить Сергій Штанько.

Питаємо, як взимку живеться хуторянам. Вони ж відповідають:

«Як снігом завалить – Мотрич прочистить. Кажуть, в  інших селах такого немає. Узимку зідзвонювалася з подругою, яка живе в Рашівці, то вона розповідає, що бредуть  по коліна снігу. А он у Круглику все село, завдяки ньому, світиться вночі ліхтарями, як начебто завод якийсь», – сміються.

 ***

Хоч і хутірці віддалені, та новини там розлітаються «на ура!». Ось так і ми підхопили одну із звісток, що до однієї бабусі з Круглика приїхали доньки з Криму. Біженці чи не біженці – ми вирішили дізнатися.

Марія Павлівна Біжко розповіла, що два тижні тому приїжджали донька та внучка з двома дітьми з Сімферополя. Вони вже повернулися назад. В онучки чоловік – військовий. Повернулися додому, бо робота, і дітей в школу та садочок треба відвезти. 

Та донька, що залишилася в Криму, по телефону розповідала: «Я на вулицю не виходжу, а в дворі танків немає». Часто дзвонять мені. Приказ вийшов, що кудись їх вивезуть. Ті ж попереходили в Росію, а чоловік онучки каже: «Я одну присягу приймав, Україні служити й буду».  А дочка Ліда житиме там, бо за роботу тримається».

Олена Козаченко

Фото Оксани Кириченко