– Чули, Ганна Тодоркова професоркою стала, – перемовлялися жінки біля сільської крамниці.

– Чи й далі буде Ярині допомагати? А мо’, загордиться.

– Та наші деякі місцеві вчительки несуть себе так високо, що Ганні й не снилось. Ех, був би живий Степан…

…Ганнина й Степанова родини – сусіди. Через кілька хат живуть. Хлопець був старший за Ганну на три роки. Здавалося, він закохався в дівчину з пелюшок. Тодорко, батько, улітку виносив колиску в садок, коли дорослі працювали на городі, щоб було чути, як донька прокинеться. Степан часто прибігав до сусідів. Спершу з цікавості. Потім несміливо погойдував колиску, коли маленька починала пхинькати. А коли Ганнуся навчилася ходити, водив її за руку на подвір’ї, аби не впала.

Думки рвали його сни на клапті. Він уже забув, коли нормально спав. Не любив ночей. Не любив холодів. Не любив дощів. Чекав ранків і погожих днів. Неквапом пив чай. Слухав новини. Збирався і йшов у скверик, що неподалік. Сідав на лавку. Ніхто не звертав уваги на пенсіонера, який вже довгенько «чергує» тут. Уранці всі кудись поспішають.

Стрілки годинника добігають до дев’ятої. До будинку через дорогу під’їхала срібляста автівка. Із машини вийшов статний чоловік. Розміреною ходою рушив до дверей офісу.

Оголошеного у середині листопада 2016 року Національним університетом біоресурсів і природокористування України за підтримки тижневика «Базар Медіа в Україні».

Мета: знайти найкращі місцеві форми волоського горіха.

Ще в інтернаті Оксана мріяла про велику дружну родину. Хоч мала блискучий атестат, вступати  на подальше навчання не стала. Розуміла, що треба мати власну копійку, житло. Пішла працювати на фабрику. Радощам її не було меж, коли фабком надав їй кімнату в гуртожитку.

На фабриці Оксана познайомилася з місцевим хлопцем. У Павла очі – глибокі, карі. Вони наче поглинали її всю, коли вони зустрічалися поглядами, змушували шалено битися її серце. Струнка, тендітна, усміхнена Оксана, із симпатичними ямочками на щоках, теж запала хлопцеві в душу.

Якось після вечірньої зміни Павло провів її до гуртожитку. У повітрі пахло зеленню, квітами і ще чимось дивовижним, весняним, від чого крутилася голова і ставало млосно і щемко. Павлові ніяк не хотілося відпускати дівчину. Він несподівано міцно стиснув її в обіймах, обсипав поцілунками: «Яка ти прекрасна, Оксаночко. Ти заворожила мене своєю красою і ніжністю. Я зрозумів, що не можу без тебе жити…»

Тепер Галина часто згадувала покійну маму, її гірку усмішку, коли вона з’явилася у рідній хаті з дитям на руках.

«Ти хоч уявляєш, дочко, як то ростити дитя без батька? Хіба мало тобі було сирітського дитинства, коли батько покинув нас, щоб і синові своєму таку ж долю постелити?» – захлиналася матір слізьми. Галина благала неньку простити їй за сором і людські пересуди, які доведеться їм пережити. Запевнила: вони обидві ще будуть гордитися Гордійком. «Мені – тридцять шість, а щастя обминає мене, матусю. Тепер маю для кого жити».

Рішення про те, що Славко поїде на заробітки, приймали спільно. Звичайно, Людмилі не дуже хотілося відпускати чоловіка за кордон. Та що робити?

Підприємство, де працювали обоє, закрили. Пробували вести власний бізнес, але тих заначок, які мали, не вистачало на щось більш-менш пристойне. А торгівля на ринку у мороз і дощ давалася Людмилі взнаки: усе частіше хворіла, зароблене витрачала на ліки.