м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б
Банер 390*90 шапка реклама

МІЙ ЛИСТ ДО МИКОЛАЯ

7su1uZ7wiXUПишу і думаю собі. Пригадую і знову пишу...
Сьогодні я зроблю собі свято і трішки сама побуду Миколаєм. Ну, і ще завтра візьму помічника і теж побуду. Десь, можливо, трохи несподівано, десь, взагалі, як сніг на голову. То вже вибачайте. Я попереджала, що я добряча вар`ятка по життю. Але, назбиралась торбинка подарунків - тож мушу рознести. І в однієї дівчинки є мрія. Червона курточка...
Згадалось просто...


Нас же в дитинстві не вчили вірити в Миколая. Більше того: в школі вчили не вірити ні в що, крім комунізму. Мерзенна штука, скажу вам. Ніхто не знає, що воно таке, але всім затовкується в голови священна константа неминучості його пришестя в світлому майбутньому, яке ось-ось настане. От, як тільки ми переможемо всіх ворогів, наздоженем і переженем Америку і зробимо ще багато ефемерних справ та понапихаємо в голови дофігіща концептуальної та ілюзорної пролетарської херні.
Але я не про те. Те мені і в ті мої дитячі роки було гвалтом попри мешти. А Миколай - ні...
Минув рік як помер дідо Михалко. І в мене перестали з`являтись сунички від зайчика, ліщинові горішки від білочки, еклери від лисички і, навіть, тверде галетне печиво, щедро перемішане з тютюном в дідовій кишені. То було від тхора Хтодоська. 
- Скілько кажу мишиґіну, щоб печиво клав до кулька - не чує! Сидить, лупає на мене вочима, собака скажена! 
- Діду, тхір - не собака!
- Шо? Ну, не собака, так. Таке воно, наче кіт, мордою. Но тілько на чорта собачого схожий. Але, скажу тобі, що не всяка собака так пердне, як той тхір! То страшна нелюдська нечупара! Ще моsкаль так може. Але моsкаля і прибить не шкода, а за тхора душа болить. Добрий він. Бач - печиво спік. Ну, намішав з буркуном його. А що візьмеш з тваринки, як йому і курити хочеться, і дитині печиво дати. А кульочка нема в нього. Бо де тхір має п`ять копійок на кульочок взяти, я вас питаю?
Про цукерки " Каракум", що їх "верблюди-розтелепи під Окописьком розсипали з горбів" ніхто й не згадував, бо для бабці Сяньки то були не цукерки, а "сімрублів-за-кільо". То "хіба їдну купити і в сервант покласти, як гості прийдуть, щоб мали на що облизуватись".
А ще того року мама Питровни вирішила вийти заміж не, як завжди, у свою хату, а кудись на кучеряві села за такого робітного хлопа, що все вміє робити і має, навіть, коня.
- От і будеш кохатись не так з хлопом, як тим конем, - прокоментувала моя бабця. - Чи надовго тебе хватить?
Але мама Питровни бабцю не слухала, спакувала клумаки, закрила хату, забрала Питровну і поїхала. Бо вважала, що як хлоп має коня і оре людські городи на два села, то він є вартий чогось. За півроку, правда, повернулась. Бо виявилось, що той робітний хлоп не стільки оре городи, як сільських "розведенок" і носом коло сільмагу.
Але пережити той час мені було геть важко. Я ходила до школи, робила все, що бабця казала, вчила домашку і читала, читала, читала. І чекала повернення Питровни. 
Ну, ще уроки прогулювала. Не всі - лише фізру, математику і російську. Не в ладах ми були з цими предметами. А от з ксьондзом Яном, який наїжджав до нашого костелу - дуже, навіть, в ладах. Він любив поезію. І ми з ним її читали. І говорили про все на світі. Костел мав чудову бібліотеку. А ксьондз Ян - натхнення і велике християнське терпіння слухати мою першу поетичну мазню.
Бабцю то влаштовувало аж настільки, що вона і сама стала з посиденьок приносити мені щось із книжок. І так до мене втрапила книжка про Миколая. 
Якогось такого року видання, коли в повітрі ще комунізмом не тхнуло. Старенька, з жовтими затертими сторінками і пожухлими графічними ілюстраціями. Історія про те, як святий Миколай приніс дівчинці-сироті, яка збиралась заміж, сукню, черевички, хустку, золоті обручки і повну скриню приданого. І ще там писалось, що Миколай обдаровує всіх, хто у нього щиро вірить. 
І я почала мріяти-вірити-марити... Все одразу. Аби от зустріти Миколая - та, щоб він подарував мені куртку з капюшоном, болоньєву таку, червону, на замочку, щоб не промокала на дощі, светра з рукавами "летюча миша", справжні джинси і кросівки, кілограм "Каракуму", десяток еклерів... і, щоб повернулась Питровна. Я їй тоді того светра віддарую. От лише один день одягну - і все. Покрасуватись обновкою. Непрактичний він. А Питровні буде за щастя. Ми ж вічно в чиїхось родинних секондах як опудала, ходили. Хіба що моя хресна щось підшивала нам з милосердя.
Ксьондз Ян казав, що я все правильно роблю. Миколай обов`язково почує і мрії збудуться.
Так і сталось. Я тоді не петрала анініц в церковних календарях. Але було 6 грудня, пізній вечір. Погода - що добрий господар пса на вулицю не вижене. Хуртовина мела така, що ми до школи не пішли, бо світу Божого не було видно. Різниці між небом і землею не було - все було єдиним снігом. Ще й світло зникло - десь дроти обірвало. 
Бабця запалила свічку, сказала "Отче наш" і ми стали стелитись до сну.
Аж тут у вікно постукали. Раз, другий. Бабця напружилась, я стривожилась, а пес, якого в таку погоду не вигнали, навіть вухом не повів.Спав на дідовій куфайці коло грубки, як наче й нічого.
- Хто там? - спитала бабця.
- Свєнтий Міколай, проше пані!
- Ксьондз Ян! - здивувалась я.
- Матко боска! - сплеснула руками бабця, вмент "влетіла" поверх нічної сорочки в спідницю й кофту і подивилась на мене щирим поглядом рентгена:
- Що ти вже натворило, Гамно?
- Нічого, - чесно зізналась я і побігла відкривати двері.
Він зайшов такий весь засніжений-запорошений, з великою коробкою і торбиною:
- Нєх бендзє похвальони Єзус Крістус! Ту єдной добжей панєнкє свєнтий Міколай просів передаць!
І поставив коробку на стіл...
Дівчатка, ви точно знаєте, як воно : отримати платтячко і почуватись принцесою? Ха! Ви не знаєте, як то воно почуватись чи то хлопчинкою, чи то дівчиком. І отримати оте все плюс платтячко...
І бабцін передінфарктний стан в напівкомі глобального розкаяння, що вона, єстем полька уродзона, но дурнувата стара кобіта, ходзє в паломніцтво до православного Почаєва, бо надворі Звйонзек Радзєцкі, атеїзм і пискаті сусіди з чорними піднебіннями, би м те все шляк трафив до куревской мами і пся крев залила к чортам собачим...
Я тоді Питровні віддарувала платтячко. Весною аж. Коли її мама вирішила, що до сраки той хлоп, який сільських "розведенок" заорює частіше, ніж людям городи, а моя бабця Сянька погодилась, що так - до нашого берега, як не лайно, то тріска і дала мамі Питровни картоплі на посадку, насіння городини і дві курки. 
- Щоб мала, хоч якісь свої яйця вдома, а не микалась по чужих матнях.
А мого "Миколая" я зустріла вдруге через чверть століття. В Кам`янці-Подільському. Коли мені було на душі стільки років, що й жити не хотілось. 
Я тоді стояла на мості через Смотрич і дивилась вниз. Вгору дивитись уже не було сил. Зовсім.
- Пішли поговоримо з Панем , - сказав він. 
І ми говорили. Про щось. До ранку. Чому? Бо десь в розмові він попросив згадати щось таке, найсвітліше в моєму житті. І я згадала її, ту коробку зі скарбами від свєнтего Міколая.
А ксьондз-біскуп Ян Ольшанський згадав, нарешті, чого він поперся серед ночі на той міст - йому наснилась дівчинка в червоній куртці. Саме так...
І до ранку він переконав мене, що людина, яка читає з пам`яті "Мазепу" Словацького, не рахуючи поетичної дрібноти, не може не заробити на життя перекладами. І познайомив мене з фанатом монастирських драних і затертих стародруків Юрком. 
- Ви, певно, святий? - спитала я згодом.
- Нє, ну, я єстем тако й трохи з ними на вольну ногу, - засміявся він. - Часами на коляцу до їх ходжу. Святі, коти і собаки до неба йдуть по райдузі. Вони є шляхетні, пьєнькні, маєстатні, пахнуть добрим милом і ладаном, і ще бардзо намолені. А я - єстем вар`ят. Мені пан Бог дасть коромисло, то я по нем у небо перейду...
В день його похорону погода була сумною. Костел сірим, стрічки - чорними. Органіст не потрапляв у ноти, хор співав - геть ніяко. Якісь люди говорили щось мудре і молитовне.
А потім сонце, так раптово, всього на мить, але, наче вистрибнуло з-за хмари і забриніло променями у вітражі костелу. Так кольорово. Наче райдуга. Або я ... Та чого там - або? Вар`ятка єстем...
Зроблю собі свято і побуду сьогодні трішки Миколаєм. Тільки ще ось свого листа йому напишу. Такого: " Святий Миколаю! Я весь рік була нечемна - це 100%. Тому собі не прошу нічого. Лише одне : упокой, Господи, навіки віків, хуйлопітеків, тхоряк кremlівських, нечупар нелюдських, що на чорта собачого схожі. Бо смердять на весь світ і грішне з праведним колотять. Дідо Михалко казав, що їх же не гріх і прибить...Правда ж? Можна коромислом...
Ну, і... Так... Лише...Одненьке...Маленьке...Чорне... Платтячко...Після Перемоги... А зараз еклерчика...І роботу, за яку добре платять... Дякую! "
Любов Бурак (с) Дзвінка Торохтушко

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення