м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б
Банер 360x90 1-1-1 (шапка) Майно
Банер 360x90 1-1 (шапка) Друкарня 3
Банер 390*90 шапка реклама

ТОЙ, ЩО ЛЮБИТЬ ДОЩ

життя– Упорався, дякувати Богу! Картопля викопана, буряки та морква в погребі, капуста заквашена і яблука в ящики зібрані, червонощокі, хоч на виставку вези.

Михайло обійшов город та сад і сів на лавку під хатою. Він задоволено муркотів щось собі під ніс, наче кіт, що теж примостився біля нього. Усе його п’ятдесятилітнє єство випромінювало спокій і умиротворення.

«Ось тільки листя замучило! Скільки з ним не борися, а воно падає та й падає, золоте цієї осені. Шурхотить, наче якусь щемливу ностальгію навіває», – крутяться думки в Михайловій голові. І гарно йому на душі, і дивно. Щось коїться в ній.

«…Зима довгою буде і суворою», – почув вчора з екрану телевізора. Та йому не страшно. Не замерзне. Он дрова сохнуть у хлівці, влітку нарубані і акуратно вискладані, як і належить господарю. А ще гріє серце вона – Тая… Таїска його кохана. При одній згадці про неї очі Михайлові зблискують, вуста ясніють посмішкою, в грудях млосно щемить…

Коли його Марія до Італії зібралася, він і просив, і молив, і на коліна ставав. Просив жінку, щоб спам’яталася. Ну, чого ій ще треба! Є хліб і до хліба. Єдина донька вийшла заміж до столиці за забезпеченого чоловіка. Та Марії наче поробили. Все після того, коли подругу свою інститутську зустріла, яка вже багато років працювала в Римі.

– А вона ж трієчницею була! – не вгавала. – А тепер – пані! Уся в золоті! Салони краси тримає і в Україні, і в Італії. А я на свою вчительську зарплатню чого доробилася? Крім городу, курей та свиней, нічого не бачила. Поглянув би ти на її руки – усі в золоті, манікюрі, ніжні, як в дитини, а мої…

– Не заздри, вгомонися, – заспокоював дружину Михайло. – Багаті теж плачуть, – переводив на жарт. О– н у неї ні дітей, ні чоловіка нема. Для чого ті гроші, для кого живе?

– Живе… Ти точно сказав, добре підмітив. А я – мучуся!

Оформила пільгову пенсію, зібрала чемодан – і тільки Михайло її й бачив. На емоціях поїхала. Перший рік взагалі не давалася чути. Потім стала доньці гроші надсилати та йому вітання передавати. Спершу Михайло дуже гризся. Не знаходив собі місця. Оце й тільки рятувався, що роботою. З часом звик жити сам. І пенсії військового йому вистачало. Продукти всі свої були – із саду та городу. Після від’їзду Марії корову він продав, а кролі та кури добре ведуться, а як в селі без цього?

Дочка жила в столиці, до батька рідко навідувалася. Ото якось він вирішив провідати не так дочку та зятя, як онучку Катрусю, якій шостий рік виповнився. Накупив дарунків, зарубав індичку, яєць набрав та й подався до Києва. Після святкової вечері донька відкликала його і каже:

– Не знаю, тату, як ви це сприймете, але у мами в Італії є інший чоловік. Вона до вас не повернеться.

– Є то є, доню, що тут поробиш, серцю не накажеш, я це давно зрозумів, – а в самого стиснулося з болю у грудях, у скронях застугоніло, та він не подав вигляду.

Ледве ніч перебув, а засіріло – поспішив додому.

– Чоловіче, ви мокнете, зайдіть під накриття! Ви що, німий! – донісся до Михайла незнайомий голос і тут же хтось його потягнув за рукав.

За важкими думками він і не помітив, що стояв під проливним дощем.

– У вас щось сталося, з вами все в порядку? – зазирала йому в очі молода жінка.

– Дякую, все добре! – відповів Михайло і обвів поглядом довкілля.

На зупинці їх було двоє. Незнайомка теж чекала автобуса до їхнього села. Михайло глянув на неї. «Теж мені мати Тереза», – подумав і став діставати хустинку, щоб витерти мокре обличчя.

– Перший раз бачу такого чоловіка, що так дощ любить, – не вгавала попутниця. – А він нині не теплий, застудитися можете. Здоров’я шанувати потрібно! Ось прийдете такий, як хлющ, до хати, що вам дружина скаже? Ой, напевно, по голівці не погладить. Вилає, ще й як!

Михайло дивився на жінку, слухав її мелодійний голос, наче пісню. Він заспокоював його, на душі ставало тепло, а по тілі повз холод. «Напевне, точно захворію», – думав.

– А ви до кого їдете? Я наче в Антонівці всіх людей знаю, – запитав незнайомку.

– То дуже добре, що знаєте, підкажете мені, де живе Михайло Зимак, я до нього по справі, – зраділа жінка.

– А по якій такій справі? – оторопів чоловік, почувши власне прізвище.

– Та не дуже гарній. Робота в мене така. По процесу його розлучення з дружиною, яка за кордоном.

– А ви можете прискорити цей процес? – несподівано для себе запитав Михайло.

– Ой, не знаю, що за чоловік виявиться, як воно піде.

– Все добре піде, – відповів Михайло. – То як вас звуть?

– Таїсія, будемо знайомі, – подала руку жінка.

…Вони довго розмовляли, пили чай, смакували варенням і молоде вино коштували – малинове, ароматне…

Тая розповіла, що теж давно одинока. Взаємна симпатія поєднала їх. А може, щось більше, невидимо-ніжне, душевно-ностальгійне, щемливо-солодке і таке довгождане…

Раїса Обшарська

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі