м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б
Банер 390*90 шапка реклама

Таємниця забутого джерела

життя– Може б, ми гуляти ниньки пішли до джерела, зозулю послухати?

Старий Тимко задихався, підмощуючи під голову високо подушку, і говорив хрипким голосом хворої немічної людини.

– Ви, тату, як мала дитина, – злилася Ліда. – Минулого тижня ходили на хрущів дивитися, то вам гірше стало!

– Знаю, дочко, що тяжко тобі зі мною, але вважай, що то моє останнє прохання, –видихнув Тимко і відвернувся до стіни.

Він завжди так робив, коли щось було не по його. На тій стіні на гуцульському чорнобривому килимі у рамках, прикрашених вишитим рушником, висять фотографії. Мабуть, із п’ятнадцять. Тимко їх ніколи не рахував, бо коли дивився на них, то наче подорожував лабіринтом свого життя, переносився у минулі події, відпочивав душею. А нині він з-під лоба зиркав на пожовклі від часу світлини, і серце його стискалося у якійсь невимовно ностальгійній тузі.

Десять років минуло, як померла його Тося, а він не може змиритися з утратою. Її очі завжди з ним – добрі, лагідні, ніжні, блакитні, як нинішнє травневе небо. Дивиться на нього з фотографій, наче хоче щось сказати. Ліда, дочка, мало схожа на дружину – кароока, метка, гаряча на слово. Так і засиділася в дівках до сорокарічного віку, бо однолюбка. Покохала сусідського хлопця Тараса, а той віддав перевагу Лідиній найкращій подрузі. Ліда втратила і подругу, і коханого. Тепер вони десь в далекій Америці живуть. Тяжко Тимкові на серці. За Ліду гризеться. Нині-завтра він очі заплющить, то одна в усьому світі залишиться. Пропасти не пропаде, а в самоті не буде мати до кого й слова промовити. А ще той далекий вечір біля джерела не дає Тимкові спокою. І померти не дає. Стільки років пройшло, а наче вчора було…

Тимко і Федір, молоді та веселі парубки, були нерозлийвода. Усюди разом, усе вкупці. В колгоспі на комбайнах працювали, на танці вечорами в сільський клуб ходили. Коханих вибрали собі до душі: сіроокий Федір – чорняву Галю, а запальний Тимко – русокосу Тосю. Весілля відгуляли, в молодих сім’ях по дитинці народилося. У Федора – син Олексій, у Тимка – дочка Ліда. Жнива тогоріч були гарячими, молотили збіжжя до опівночі. Кожного разу поверталися друзі додому стежиною попри джерело. Сідали біля нього, пили чисту, цілющу воду, відновлювали сили, відпочивали. Це джерело біля невеличкого гаю було їхнім улюбленим місцем. Навесні біля нього все зозуля кувала, вони рахували свої роки та сміялися весело.

Цього злощасного дня Тимко наче відчував щось недобре. Немов важка брила лежала на душі. Це було передчуття біди. Коли з Федором поверталися з роботи, тому біля джерела стало погано. Як потім встановила медична експертиза, у нього була вроджена вада серця, про яку ніхто не знав. Тимко, рятуючи товариша, приніс його до джерела, обливав водою, але нічого не допомагало. Федір помирав у нього на руках. Він дістав з кишені срібний хрестик і сказав кволим голосом:

– Візьми, це буде тобі пам’ять про мене.

Хрестик вислизнув з руки і впав у воду…

Відтоді Тимко ходив на роботу іншою стежкою. Він сорок років не був біля джерела, не хотів знову переживати страшні спогади. Казали люди, що заросло воно осокою, і знаку на тому місці нема – висохло. Забули селяни, що колись там було джерело: старші – померли, а молоді не цікавилися. Усе поглинув безжалісний час.

– То давайте, тату, підемо, як так вже хочете, до того гаю, а то потім випоминати мені будете. Вставайте помалу, – Ліда взяла Тимка під руки, посадила на ліжку і почала взувати.

Йшли мовчки. Прислухалися. Зозуля не кувала, хоч була весна і все цвіло.

– Може, й не знайдемо того вашого джерела, і зозулі щось не чути, – почала Ліда. – Але вам-то що, так, аби кудись йти.

Тимко нічого не відповів, наче й не чув її слів. Він побачив його ще здалеку – джерело своєї юності, місце світлої пам’яті і великої туги. Зупинилися біля самого джерела. Ліда постелила коцик, Тимко сів, віддихався, а потім став на коліна і почав розчищати джерело. Він виривав із коренем осоку та траву, наче добирався до джереляного серця. Донька йому допомагала. І ось уже показалася мутна водиця. Вони стали вигортати намул – і раптом щось заблищало в Тимковій руці. Це був Федорів хрестик. Тимко заплакав, як мала дитина:

– Вибач, друже, що я стільки років сюди не ходив і не знайшов твого подарунка. Його берегло джерело. Дочко, віддаю тобі цей хрестик, мені він вже не пригодиться, а тобі нехай принесе щастя, – поцілував і віддав Ліді, наче дорогоцінний скарб.

Рівно за місяць помер Тимко. Цвіла акація. На похорон зійшлося усе село. Федорів син Олексій теж приїхав, не знати хто його повідомив. Як виявилося, він був одиноким і залишився в селі жити на батьківській хаті. Спершу Олексій допомагав Ліді по господарству, а потім вони відчули, що довгоочікуване кохання прийшло до них. Вони зійшлися, і через рік на Тимковому подвір’ї вже грали веселі музики…

Раїса Обшарська

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення