м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б
Банер 360x90 1-1 (шапка) Друкарня 3
Банер 390*90 шапка реклама

Свічечка для діда Луки

www.ria .ru Дід Лука жив сам. Баба Мотря, дідова дружина, померла давно. А душа їхньої дитинки відлетіла на Небеса одразу після народження. То була дівчинка. Дід Лука називав її Зірочкою, хоча в метриці записана Одаркою.

Лука товаришував з Іванчиним дідом Хомою. Іванку старий Лука кликав янголятком. І коли приходив на вечорниці чи повертався із крамниці, завжди приносив дівчинці маленькі гостинчики.

Улітку діди любили сидіти на лавці, розмовляли про минуле, гадали, який буде врожай, і бідкалися, аби зима не була лихою, бо сонце дуже пече.

– Мала, принеси-но дідові Луці горня зимної води, – гукав дід Хома.

Лука воду не просто пив – смакував.

– Ач, яка холоднюча! І добра, як Божа роса. Ніде в селі, Хомо, нема такої води, як у вас. Що то значить глибока криниця і гарне місце. Ото би й мої онуки воду подавали, якби Зірочка була жива. За вас, Хомо, буде кому в церкві свічечку поставити, як Господь до себе покличе. А за мене і Зірочку нема кому… нема…

Іванка багато разів чула, як дід Лука говорив про свічечку. І коли його не стало, Іванчина бабуся, як давала на Службу Божу, не забувала згадувати Луку і Одарку…

…Іванка стала дорослою. Життя закрутило-замотало. Щось вдавалося, щось не складалося. Як от з чоловіком. Волочився за кожною спідницею. Іванка вдома сина бавила, а Ромко чергову пасію «вигулював». Кілька разів поривалася розлучитися. Але батьки вмовляли не поспішати, може, одумається. Та й черга на квартиру на підприємстві, де працює Ромко, невдовзі підійде.

Терпіла. Благо, що рук не простягав. От сусідка через коридор що не день оказію мала. Її благовірний весь гуртожиток на вуха ставив. Прилізе п’яний і тлумить Зойку. Двоє дітей по сусідах розбігаються.

Заплакана Зойка не раз казала:

– Хай би мій бузувір краще по бабах шлявся, ніж у пляшці кисне. От твій на чужих жінок падкий, проте вдома не бешкетує.

Двокімнатну квартиру отримали, коли син став школярем. Але новосілля Іванка святкувала без чоловіка. Ромко переселився до старшої за себе заможної жінки назавжди, уклавши з Іванкою джентльменську угоду: я залишаю тобі й синові квартиру, але не плачу аліментів. Погодилася…

…Шукала подарунка синові на день народження. Десять років уже! Кілька магазинів обходила. Дороге все. А син заслуговує на щось гідне. Бо гарним хлопцем росте. Вчиться добре. Нема з ним клопотів. Дорогою до чергової крамниці звернула до церкви. За роботою та різними турботами вже й забула, коли поріг храму переступала. Дала на Службу Божу, купила кілька свічок. Помолилася. На спогад пришов дід Лука та його слова, що за нього й Зірочку не буде кому свічечки поставити. Написала на маленькому аркуші три імені: Луки, Одарки і Мотрі. Замовила Службу Божу. І купила ще три свічки.

А вночі їй уперше приснився дід Лука. Ішов їхньою сільською вулицею. Тримав за руку маленьке дівчатко. Усміхався. І дівчатко усміхалося. Пройшов мимо Іванки. Нічого не сказав. Лише головою кивнув. І глянув добрими очима в душу. А дівчинка, здавалося, торкнулася її руки.

– Зірочка… – мовила Іванка і прокинулася.

Розповіла сон матері.

– Лука подякував тобі. Зустрівся на Небесах зі своєю донею. Згадуй, Іванцю, про нього…

Тепер, йдучи повз храм, часто завертала, аби поставити свічечку для діда Луки і його Зірочки.

…Вигадки, подумала б Іванка, якби їй хтось розповів подібні історії. Але… Застереженням стали містичні сни, в які приходив старий Лука з маленьким дівчатком. А були й на удачу. У снах дід Лука ніколи не промовив жодного слова. Говорив його погляд: стривожений або спокійний.

Якось збиралася в сусідню область на ринок купити дещо з одягу собі й синові. Приморозило. Сніг політував. Дід Лука приснився перед самою поїздкою. Його погляд, здавалося, кричав про небезпеку. Прокинулася, а серце так шалено калатає. Аж страшно стало. Почала збиратися. Неспокій не минав. Вирішила залишитися вдома. Згодом дізналася: «бусик», який віз людей на ринок, потрапив на ранішній слизькій дорозі в аварію.

Наступного разу дід Лука «дав знати», що батько серйозно захворів. Думали: звичайна застуда, минеться. Не любив батько до лікарів ходити. Калина, малина, липовий цвіт – ото й весь лік. Іванка наполягла, щоб тата до лікарні завезли. І, виявилося, не дарма…

Іванка з Василем більше року зустрічалися. Василь заміж кликав. Не поспішала. Вагалася. Чоловік він статний. Не бідний. Не п’є. Але привид Ромка бродив спогадами. І був перепоною, аби погодитися на Василеву пропозицію. Хвилювалася й за сина. Поки що хлопець з Василем знаходять спільну мову. А як буде далі? Рідний батько відмовився, а тут – чужа людина.

У її сон знову прийшов дід Лука із Зірочкою. Дивився добрим, світлим поглядом. А Зірочка… Здавалося, вона знову, як у першому сні, торкнулася її руки.

Цього ж дня син сказав Іванці, що має серйозну розмову.

– Мамо, виходь заміж за дядька Василя. Я скоро школу закінчу, піду вчитися. Ти сама залишишся. Я ж бачу: він тобі подобається. А за мене не хвилюйся. Ми з ним нормально ладимо. Зрештою, аби тобі було добре.

Після цієї розмови Іванка погодилася стати Василевою дружиною.

Син вступив до університету. Успішно закінчив навчання. Улаштувався працювати в банк. Одружився. Іванка жодного разу не пошкодувала, що вийшла за Василя. І сина любить, як рідного. І її кохає та шанує. Також жінка не забуває дякувати за опіку дідові Луці і Зірочці. Ставить свічечки, молиться за їхні душі…

Син з невісткою порадували Іванку з Василем онучкою. Софійкою. А через три роки невістка завагітніла вдруге. Очікують хлопчика. Іванка попросила, аби назвали Лукою. Домашніх здивувало, чому вибрала таке ім’я.

– Хоча, може, й воно добре дітей біблейськими іменами називати, – міркував Василь.

Іванка одягла Софійку в пальтечко, шапочку, капчики. Забере трохи до себе. Хай відпочине невістка. До пологів лічені дні. Тяжкувато давати раду доньці-непосиді.

Дорогою вступили до храму. Іванка купила кілька свічок.

– Бабусю, можна я поставлю?

Взяла онучку на руки. Допомагала запалювати і ставити свічечки. За тата Дмитра, за діда Луку, за Одарку…

Іванка не раз ловила себе на думці, що Софійка чимось схожа на дівчинку з її снів.

– Бабусю, можна поцьомати Бозю?

І знову майнула ця дивна схожість.

– Так, зірочко…

Ольга Чорна

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі