м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б

Стогін покотився яром

ablezХати їхні – як сестри. Стоять одна навпроти одної, мовби вибігли на пагорби, щоб оповісти недоказане за стільки літ. Шиби навпроти шиб – наче очі в очі. Справа – хата Якилини, зліва – Якова. А поміж ними – яр. На краях його сторожихами біля садиб – покручені, як долі, груші. Щоправда, хати різні. Ліва в півтора рази ширша і довша, права – на стільки ж нижча. Утім, подібне і між людей буває. Одна сестра худенька, низенька, бліденька, одне слово, дрібненька, мов алича. А інша – пишнотіла, висока, червонощока, наче випещена слива з прищепленого дерева. Обидва подвір’я колись гомоніли статечними розмовами дорослих, дзвеніли дитячим сміхом. А тепер і вдень, і вночі німують. Бо на одному обійсті тільки Якилина залишилася, на іншому – Яків самотиною. Обом за вісімдесят. Раніше, було, хоч перегукувалися через яр. А нині – годі. Бо голоси вже не ті. Дух запирає. Хіба до кота хтось обізветься чи на курку кишне.

Сюди, на край села, майже ніхто не приїжджає і не приходить. Далекі сусіди, які в поле чи з поля поспішають, – мимо обійсть. Листоноша – раз на місяць, коли пенсією тішить. Але одне одного старі хоч рідко, та провідують. Коли сухо – йдуть стежкою, що пірнає в яр і виринає на його протилежному боці. А розквасить ґрунт осіння моква чи нахабний літній дощ – в обхід дибають.

Раніше яр був коротшим та мілкішим. За колгоспу навіть обваловувати почали його. Але не встигли загоїти шрами на тілі землі. Воля настала й для ерозії. Тепер та болячка розростається. І нікому нема діла до того, що грозові й талі води роз’ятрюють рани на крутосхилах.

Більше Яків до Якилини ходить, аніж вона до нього. Мов провину якусь відчуває. Ніби точить його щось, наче хробаки садовину. То вишень чи сливок принесе, то яблук. Садок у нього великий. Хоч і не здужає старий на такий, як замолоду, догляд за деревами, та вони продовжують родити. Що то значить сорт! Голова колгоспу брав Якова із собою, коли їздили за щепами в найкращі розсадники. Молоді деревця ділили так, що і на громадський сад, і собі вистачило. А Якилина здебільшого овочами сусіда частує. У городній ланці працювала, тож знає, чому і як лад дати.

Принесе котресь із них гостинці – й сидять обоє на лавочці біля тієї чи іншої хати. На тісному подвір’ї Якилини або на просторому, як колгоспний тік, Якова. На першому – під мальвами, на другому – під вишнями. «Мов два голуби сивеньких», – сказала листоноша. «Два останніх голуби», – сумно додав Яків. Він шість років тому дружину поховав. Блискавкою вбило, коли корову пасла. «Певно, за якісь гріхи кара, – шепталися на похороні. – Чи за свої, чи за когось із родини…» А Якилина  більше шести десятиліть сама. Де могила чоловіка — не знає і вже ніколи не дізнається. Витягли енкаведисти з криївки пораненого й оглушеного гранатою, кинули на машину. Повезли в безвісти. Двійко дітей сама виростила. По світах розлетілися. Зрідка внуків привозять до родинного гнізда. Не один зі свого села та й із сусідніх набивавсь у прийми – всім відмовила. І Яків не раз, коли споночіло, у шибку стукав. На серйозну розмову кликав. Тільки ті балачки нічим не закінчувалися. Дарма, що комірником колгоспним був. Приставили до громадського добра ще парубком, бо на фронті воював. І так присмоктався до комори-годівниці, що на пенсію не в шістдесят, а в сімдесят ледве виперли. А тоді золоті гори Якилині обіцяв. Сипав словами, мовби дармовим зерном у засіки. Молода й красива вдова мовчки гримала перед його носом засувом хати, а слизький у словах і справах Яків в’юном щезав у яру. Тепер обоє про те й не згадували. Спомини – мов сіль на рани. Якилина про синів розказувала, про внуків. А Яків більше мовчав, тільки зітхав. Дітей йому Бог не послав.

…Усю ніч лив дощ. Шматували небо блискавиці, лупили громи. Уранці нарешті стихло. Сонце блиснуло по шибах обох хат. Погладила Якилина свою найближчу подругу – палицю і вийшла з нею на подвір’я. Подивитися на город – чи не позаливало, не замулило. Струмочки дощової води ще дзюркотіли до яру. Аж звідкись знизу – чийсь голос. Прислухалася. Таки Яків кличе. Старенька диб-диб до яру. Глянь – стежку донизу вода підмила. Яків, либонь, послизнувся. Упав. Вовтузиться, рукою за коріння груші тримається. А встати не може. Ноги ковзаються. Дивиться благально. Очі навпроти очей. Борозни на щоках вдови наче продовжуються на обличчі вдівця. Ніби однакова рілля пережитого загорнула колишню вроду.

– Чому ж ти сюди пішов? – забідкалась Якилина. – Треба було поза яр.

– Боявся, що не встигну, – прохрипів Яків. У горлі в нього ніби щось забулькало. – Чую, вже мало часу вділено мені. А сказати повинен. Мушу.

– Зараз винесу мотузку, – спробувала розігнутись Якилина. – Кину тобі кінець, а інший до груші прив’яжу. Так і викарабкаєшся.

– Не ходи нікуди, – захапав ротом повітря. – Можеш не встигнути. Сказати мушу. То я…

Замовк. Схлипнув.

– Що, Якове?

– То я… Тоді, у сорок шостому… Привів енкаведистів до схрону твого чоловіка… Лихий поплутав. Прости мені. Любив тебе. Хотів, щоби моєю була. Відпусти мені той гріх…

– Здогадувалась я… І давно простила. Ще коли ти потай од мене заплатив, кому треба, за моїх синів-соколиків, щоби вступили до інституту. А тепер Бог тобі суддя… – перехрестилась Якилина.

Яків ще схлипнув. Хотів вдихнути, та вже не зміг. Рука ковзнула по корінню, траві. Дряпнула землю. Стогін покотився на дно яру.

Богдан Мельничук

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Loading...