м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б

Українська жінка на селі – це та, що встає раніше Бога

українська жінкаВона о 5 годині ранку сонно плентається до хліва, де на неї чекають корови. Добре, коли вони за ніч не дуже в лайні, а то доводиться  їх мити холодною водою. І корові, і жінці не дуже до душі  така ранкова процедура. Тому корова разів п’ять влучно заліпить хвостом жінці по обличчі, а коли хвіст прив’язаний, то ногою виб’є  відро. Тоді жінка побажає корові «аби ти здохла»,  але за розлитим молоком не жалкуватиме: його приймають за безцінь. Так починається ранок українських жінок, що живуть на селі.

Далі – звична схема: жінка готує їсти на всю родину. Так як в Україні лише 43% домогосподарств мають центральне газопостачання, багатьом  жінкам досі доводиться користуватися  дровами. Тоді тільки встигай: то борщ закипів, то каша пригоріла, то  кіт сир  з’їв. А тут дітей вже до школи треба будити і чоловіка на роботу випровадити.   За сніданком сільська жінка прислуговує за столом, слідкує, аби ніхто не залишився голодним. Сама не їсть – не хоче, бо перекусила, не голодна, іншим може не вистачити. Гора брудного посуду знищує повністю  апетит у  жінки. Вона гріє воду, одягає фартух і занурює свої порепані руки у воду. Потім швидко біжить до хати: підмести, прибратися, а то ще  зайде  сусіда та й скаже: «Ото господиня, три городи  – одна диня».

Далі – ще страшніше: подвір’я української жінки на селі повниться всілякою живністю, яка має звичку пищати, квоктати, ґелґотати, рохкати, мукати, мекати тощо. І все це також хоче їсти! І українська жінка у ХХІ ст. бігає по полях та городах із сапою в руках, аби все це прогодувати. При цьому вона встигає ще  й на роботу якусь піти, хоча в селах України повне безробіття.

За підрахунками соціологічного обстеження Держкомстату України навантаження на  українську жінку в селі  щоденно становить 15 год. 24 хв.! Це перевищує будь-які фізіологічні норми. В Україні вже майже зникли колгоспи, в яких важко працювали жінки. Нарівні з чоловіками вони сіяли, орали, вантажили, ковтали пилюку на току. І заробляли свої принизливі трудодні, за які сьогодні ще й досі не отримали пенсії. Розумні дядьки з телевізора сказали жінці, що Україна – це Європа, а пенсію там дають пізно. Тільки дядьки не сказали, що у Європі люди живуть, а не жевріють. Українка, що тягне на собі сімейне ярмо, що швидко старіє  і спрацьовується, що проживає своє життя у постійній праці, рутинно, нецікаво та сіро, не хоче більше такого життя! Вона протестує, робить виклик бідності  і в пошуках кращої долі вирушає за кордон. Бідність принизлива, а українська жінка – свята. Навіть будучи змученою працею, нестатками, обділена увагою та розкішшю, тою, що пережила голод, репресії, колективізації та непи, українська жінка залишається Величною. Вона народить, виплекає, виростить, напакує торби, віддасть останній хліб на столі, вивчить дітей, купить їм хату, допоможе глядіти онуків...

А одного дня, зібравши свої скромні пожитки поїде в нікуди, у чужі краї, де її ніхто не чекає. Там, на чужині, вона мовчки доглядатиме чужих дітей, чужих батьків, і ніхто не здогадається, як боляче стискається її серце. Як мучить совість, коли помирають недоглянуті батьки. І жінка буде довго плакати після розмов  з дітьми по скайпу і буде висилати гроші, намагаючись зняти провину за обділену ласку, яку вона так і не відчула на собі….

М. Батіг, ГМО «Жінка»

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення