м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б

«Що мамі сказати?»

c6b30494d9Далекі родички Ліда і Наталка були найкращими подругами. У Ліди були багатшими батьки. А бідніша Наталка мала гарну вроду. Проте хлопці вилися біля Ліди. Не оминув дівчину увагою і перший містечковий красень Гордій. Гордія ще у школі нарекли Гордим. Бо таким він і був. Наталці також подобався хлопець. І коли він вибрав її подругу, чи не вперше позаздрила Ліді. Й почала відраджувати, аби та не захоплювалась Гордієм, бо він зазнайкуватий і скупуватий. Із вигодою все робить. Ліда віджартовувалась, мовляв, плітки це. У їхньому містечку, мабуть, немає жодної людини, про яку б не вигадали якусь дурницю.

Ліда з Гордієм готувалися до весілля. А Наталка не знаходила собі місця. Закохалася в Гордія – і край. Коли в молодого подружжя народилася донька, навіть не роздумували, кого взяти за хрещену. Наталка з радістю погодилася. Якщо не стала для Гордія коханою, то хоча б буде кумою. Наталка мало не щодня забігала до маленької похресниці. Оленку справді любила. Іншою причиною був Гордій. Ліда після пологів трохи розповніла, і це тішило подругу. Може хоч тепер Гордій зверне увагу на свою симпатичну куму.

Із Ігорем Наталка почала зустрічатися, як сама казала, з нудьги. А коли хлопець запропонував їй заміжжя, дала згоду. Ні статків, ні такої вроди, як Гордій, наречений не мав. Був тихий і добрий. Та й тридцятка вже на носі. Перед забавою Наталка подалася в обласний центр – купити щось собі і похресниці. Скоро в Оленки маленький ювілейчик – п’ять років. Коли роздивлялася дитячі одяганки, поруч зупинилася незнайома жінка. Пронизала Наталку колючим поглядом і тихо мовила:

– Збираєшся заміж за одного, а в голові – інший.

Наталка мало не випустила з рук біленьку сукеночку.

– Ви хто?

– Спокусиш, ой спокусиш чужого чоловіка. Осиротиш дитину. 

– Вам лікуватися треба! – кинула незнайомці й пішла до іншого прилавка.

Після весілля Наталка почала нарікати: чоловік мало заробляє. Свекор приходить напідпитку і всіх «пиляє». Ліда розраджувала подругу і допомагала, чим могла. Наталка не могла надякуватися. А як виходила з Лідиної хати, ледве стримувала злість.

Коли Гордій змінив старішу автівку на майже нову, Наталка над новиною плакала. Від образи. З Ігорем їй хіба що велік «світить». Із містечка жінки почали їхати на заробітки. А в газетах з’являлися розповіді про життя заробітчанок в Італії, Греції, Іспанії. Радісного у сповідях було мало. Наталка вчитувалася в чужі долі. Хотілося й собі поїхати. Але ці історії. Боялася потрапити в халепу. Зважилася на поїздку, коли Ігор втратив роботу. Невеличке підприємство закрилося. Чоловік почав перебиватися випадковими заробітками. Ігор не хотів відпускати дружину на чужину.

– Пора й про дитину подумати, – використав останній аргумент.

– От коли зароблю достатньо грошей, тоді й подумаємо.

Наталка подалася в Італію. Влаштувалася доглядальницею. Коли телефонувала додому, переважно розповідала про нову країну, звичаї. Про свої ж справи казала коротко: усе гаразд. Як було насправді – ніхто не знав.

Для Лідиної родини також настали сутужніші часи. Жінка заробляла в бібліотеці небагато. Гордій, після того, як перевели на півокладу, залишив роботу. Почав торгувати на ринку речами, які возила теща. Але бізнесмен із Гордія був ніякий. Тесть із тещею злостилися на зятя. Хотів повернутися назад на роботу, проте вакансії вже не було. Пішов таксувати. Протримався недовго – на слизькій дорозі машину занесло в загорожу. Треба було ремонтувати чужого паркана і свою автівку. Нехотя знову повернувся на ринок, де теща з тестем уже відкрили кілька точок.

Наталка довго не була вдома. Приїхала після того, як отримала офіційні документи. Ігор просив не повертатися за кордон. Гроші, які передавала додому, майже не тратив. Тож дещо назбиралося. І знову заговорив про дитину. А Наталка хвалила сеньйору, мовляв, шкода залишати добру роботу. Рік-другий попрацює, а далі буде видно.

Ліда раділа, що нарешті зустрілася з подругою. Наталка ж раз по раз кидала спокусливі погляди у бік Гордія. Та й він з цікавістю розглядав куму. Вродлива. Засмагла. Модно одягнена. З новими нотками в поведінці і в голосі.

– А знаєш, Гордію, їхав би ти також закордон, – сказала начебто між іншим. – Оленка  підростає. Учити треба буде. На нову машину заробиш. Наші чоловіки там на будовах працюють. Ти цю справу знаєш. На інженера-будівельника вчився.      

– Працювати нелегально – небезпечно, – втрутилася в розмову Ліда.

– Ой, стільки наших так працює! Просто треба мати голову на плечах.

– Гордій там нікого не знає.

– Мене знає, – виклично засміялася. 

Наталка так солодко «співала» про заробітки в чужій країні, що Гордій уже був готовий залишити ненависний базар і податися в світи. І хоча Ліда була категорично проти, переконував: треба їхати.

Обіцяні гроші приходили від Гордія недовго. У телефонних розмовах скаржився, що довелося змінити роботу. Знаходилися й інші причини. Урешті не стало ні дзвінків, ні грошей. Довго не давалася чути й Наталка. Аж через два роки приїхала, аби розлучитися з Ігорем. Ліда запитувала про Гордія. Де він? Чому мовчить? Чи здоровий і живий? Донька хвилюється.

– Хіба я йому нянька? – відповіла подруга. – На початках допомогла. А потім подався у вільне плавання. Давненько не бачила.

Наталка лукавила. А Ліда не здогадувалася. Олена закінчила школу. Вступила на архітектора. Гордій наче у воду канув. Ліда уже й не знала: дружина вона чи вдова. Благо, бізнес у батьків йшов добре, жити було за що.     

Не навідувалася більше у містечко й Наталка. На двадцятиріччя Лідині батьки подарували Олені туристичну мандрівку до Європи. Дівчина захоплювалася європейською архітектурою минулих століть, тож матиме нагоду помилуватися світовими шедеврами.

В одному з італійських міст гід пожартувала:

– Якщо хтось уже встиг засумувати за смаком українського борщу, то через дорогу, біля сувенірної крамнички, розташований ресторанчик сеньйори, тобто пані Наталі. Тип паче, що зараз матимете вільний час. Збираємось на цьому місці.

Олена купила кілька сувенірів. Йдучи мимо ресторанчика пані Наталі, глянула у велику вітрину. Їй здалося чи? Відчинила двері. Увійшла. Біля барної стійки Наталка, її хресна, розмовляла з якимось чоловіком. Він повернувся. Його погляд зустрівся з Олениними очима.

– Тато?.. – здивовано видихнула дівчина. – Мама думала… Ми всі думали, що з тобою трапилося нещастя.  

Гордій дивився на доньку, не знаючи, що сказати.

– Живий, як бачиш, – відповіла замість нього Наталка. – А це – наша харчевня. Тобто, орендуємо… А… неважно. Працюємо разом. І живемо разом.

– Як… живете? – не зрозуміла Олена.

– Так, як всі дорослі люди.  

– А що мамі сказати?

– Скажи, що він помер, – кинула Наталка.

Гордій, сумно глянувши, пішов геть, ні про що не запитавши доньку.

Ольга Чорна

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Loading...