м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б

Загублене Сонечко

cveti 02 09Іван не міг забути Софію. Спогад про колишню однокласницю рятував його, коли дивився на нетверезу, розтріпану дружину. Люська була спокутою його гріха, був упевнений чоловік. І якби не діти, подався б у світи. Син із донькою уже виросли. Мають свої сім’ї. Іван розміняв п’ятий десяток. Тепер пізно щось змінювати в житті. І кохання в нього лише одне: синьоока дівчина. Соня. Його загублене Сонечко...

Сонин дід був дяком у сільській церкві. Тому дівчину трохи сторонилися. Релігія у ті часи була не в пошані. А Господь подарував Софійці чарівну вроду і добре серце.

Іван закохався у дякову внучку, мабуть, ще з першого класу. Коли ж почав ходити до Соні на побачення, і хтось про це доніс його батькам, ті сина висварили. Іванові батько з матір’ю були при посадах в колгоспі і з партквитками. Сподівалися, що юне Іванове захоплення мине. Але коли в десятому класі померла Сонина матір, хлопець заявив: закінчить школу й одружиться на коханій дівчині.   

– Думати про це не смій, – мовив на те батько. – Хай собі якогось попа шукає. 

Іван не зважав на батькові слова. Залишити Соню? Нізащо!

Якось колгоспний парторг зле пожартував над Івановим батьком:

– Кажуть, твій малий до дякової внучки клинці б’є. Скажи, Степане, хлопчиськові, аби не бавився в любов. Софія – дякова онучка. Сам розумієш. 

Степан після цього страшенно репетував на сина. А потім пішов на «розбірки» до Софії. Обізвав безпутнім дівчиськом. І пригрозив: не подивиться, що сирота, ославить на всю округу. Хоча Іванова матір і так плела про дівчину язиком всяке різне. 

– Дідусю, чому нам так не щастить? – запитала крізь сльози Софія, коли Степан пішов з їхнього подвір’я. – Мене залишив батько. Рано відійшли бабуся і мама. І цей нинішній скандал.   

– На все воля Божа, дитино, – зітхнувши, відповів Семен. – Не одним днем живемо. Побачимо, як воно буде.     

Іванові було соромно перед Софією. І за батькову витівку. І за те, що більше не приходив на побачення. Він кохав Софію, але боявся батькового гніву.

На випускному тримався осторонь, жодного разу не запросив Софію до танцю. Вона ж не дочекалася завершення свята, пішла додому. Якби Іван знав, що коїлося в її душі…   

Згодом Софія поїхала із села. Разом із дідом. Старша донька забрала батька до себе в сусідню область. А Софія там вступила до інституту на історичний факультет.

Іван запитував про Софію у Валі. Дівчата дружили змалечку. Але та затялася: нічого не знаю. Він хотів попросити вибачення. Сказати, що кохає. 

Іван відслужив у армії, закінчив ветеринарний технікум. Почав працювати в колгоспі. Батьки натякали: пора думати про одруження. А він сподівався на зустріч із Софією.

– Не чекай її, – сказала Валя. – Софія вийшла заміж. Вона щаслива. А ти... вона тебе так любила…

– Де Софія живе?

– Ніколи мене про це не запитуй!

Іван одружився на Люсьці – доньці бригадира. Люську не кохав. І вона про це знала. Але була втішена, що дістався чоловік з багатої родини. І вродою не обділений.

До чарки Люська почала заглядати, коли працювала в магазині. Чоловіки нерідко відкривали пляшку, як кажуть, не відходячи від каси, і запрошували «на п’ятдесят грамів» молоду продавщицю. Не відмовлялася. А потім сама почала в підсобці випивати для настрою і «щоб простуда не причепилася».

Іван просив дружину схаменутися, дітей не соромити. Люська відповідала:

– Яка тобі різниця? Ти ж досі за Сонькою сохнеш.

Коли змінився лад, чимало партійців-атеїстів подалися в релігію. Тільки Степан із колишнім парторгом так і не переступили поріг церкви.

Із магазину Люську «пішли». Через «п’ятдесят грамів». Іван заробляв, як  міг і де міг. Треба було ставити дітей на ноги. А Люська тратила сякий-такий гріш на чвертку.

Пристав у зяті Іванів син. Донька також жила з чоловіком окремо.

А потім зліг Степан. Інсульт розбив. Люська називала немічного свекра «старим гріхом». А в селі казали: то покара за дякову онучку і паскудне ставлення до людей.                     

Іван, дивлячись на хворого батька, казав:

– От і прийшла розплата. І вам, і мені.

Щойно Софія повернулася із закордонного відрядження, їй зателефонувала Валя. Розповіла, що перенесла операцію. Уже поправляється. Але дуже хотіла б побачитись.   

– Я приїду.

– Правда, Соню?! Це ж минає тридцять п’ять років, як ми закінчили школу. І стільки ж часу ти не була в селі. Скажу своєму, щоб виїхав за тобою до району. Ти автобусом приїдеш?

– Ні, машиною.

– Дорогу не забула?

Подружки не могли наговоритися. По телефону всього не розкажеш. Уже заспівали перші півні, а розмові не було кінця. Софія розповідала про маленьку онучку, про кафедру, на якій викладає історію, про відрядження у закордонні університети. Про чоловіка, який досі закоханий у неї, наче хлопчисько.

А Валя – про сільські будні, про однокласників, половина з яких на заробітках.

– Іван часто запитує про тебе, Софійко. Біда його обсіла.

Валя цитькала на чоловіка, аби ходив тихо й не збудив Софію. Сама ж видоїла корову, нашпортала молодої картоплі, нарвала зелені. Подружка привезла різних смаколиків. Але своя городина найсмачніша.

Цього дня Іван пас череду. Валя вигнала корову до воріт.

– Йди-но, сюди, щось скажу, – покликала Івана. – Софія приїхала в гості. Спить ще.

– Жартуєш?

– Бачиш машину на подвір’ї? Софіїна.

– Яка вона тепер?

– Гарна.

Увечері Валя накривала стіл надворі, під липою.

– Софійко, може, Івана покликати? Якщо не хочеш, то…

– А чому ні? Я не тримаю на нього зла.

– Зараз скажу своєму, щоб пішов і покликав. Але щоб Люська не чула. Може без запрошення прийти, аби п’ятдесят грамів налили.   

Іван шукав чисту сорочку і краватку. Сорочку знайшов. А краватка – стара й пожмакана. Не знав, що з собою взяти. Якби були квіти. Але Люська вже давно їх не сіє. Хіба що в пшениці на городі ромашок нарвати.

В оброшених черевиках із букетом польових квітів несміливо ступив на Валине обійстя. Серце ладне було вистрибнути з грудей, коли побачив на ганку вишукану тендітну жінку – своє втрачене кохання.

– Прости мене, Сонечко, – сказав замість «доброго вечора».

Ромашки розсипалися на спориш. Валя кликала вечеряти. Іван збирав квіти.

Ніхто не помітив Люську, яка, спершись на хвіртку, витирала п’яні сльози…

Ольга Чорна

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення