м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б

Одну доньку Бог забрав, а іншу послав

623Марта від злості не знаходила собі місця. На душі їй і так кепсько, а тут ще й сусідка Єва підливає смолу до вогню. Мовляв, нізащо не віддавай доньку за сироту, бо після смерті чоловіка заледве зводиш кінці з кінцями, а тут добавиться ще один рот. А ще – обручки, весільне вбрання, кошти за реєстрацію шлюбу – усе стане її проблемою, адже діти іще власних заощаджень не мають.

А що вона може вдіяти, коли Юля заявила, що уже вагітна? Донька аж світиться щастям, коли говорить про Павла! Видно, від долі не втечеш. Та й Павло, начебто, хороший хлопець, до будь-якої роботи беручкий. І огорожу змайстрував, і старі надщерблені сходини загладив. Журавля, якого буревій зламав, знову приладнав до криниці. Словом, вказувати йому не треба – сам бачить, де чоловіча рука потрібна. Минали дні, місяці, відколи Юля з Павлом побралися. Юля народила двох дівчаток-близнючок – Наталочку і Тетянку. Марта наспівувала їм колискові, пеленала, вставала до них вночі, і, ніби, аж помолодшала. Перші слова, перші кроки і причастя – усе було в присутності бабусі. На сімейній раді Павло запропонував добудувати хату, щоб доньки свою кімнату мали, усім було комфортно і зручно. Тим паче, майстрам за роботу оплачувати не доведеться – сам усе вміє, лишень би кошти зібрати. Ідея Павла сподобалася Юлі. Вона загорілася бажанням поїхати за кордон. Доньок є на кого залишити, роботу подруга пообіцяла підшукати, отож, можна не вагатись. З важкою душею відправляла Марта Юлю в Італію. «Чому сльози на очах, мамо? Мільйони жінок тепер на заробітках. Усі розбагатіли, погарнішали. Зароблю на хату і повернуся», – цілувала Юля посивілу мамину голову.

За короткий час замайорів, мов у казці їх будинок. Але Юля додому не спішила. Хоч донечки щоразу нагадували їй у соцмережах, що люблять і дуже сумують. «Ще зароблю на нові меблі і техніку, вже назавжди повернуся до вас, мої квіточки».

Одного разу вона поспішала до «буса», щоб передати пакунок додому. Звідкись взялося авто, що з шаленою швидкістю помчало на зелений колір світлофора. Сильний біль в усьому тілі, перелякані крики перехожих, які з жахом спостерігали, як тіло Юлі поволокла автівка, калюжа крові, і все. Вона загинула на місці.

Боже милостивий, якими нестерпно тяжкими були дні, коли чекали на домовину з її тілом. Враз посивів Павло, а Марта безутішно голосила вдень і вночі. Брала з собою онучок і виходила на дорогу, виглядати своє горе. В останню путь проводжало Юлю усе село. Зраненим птахом припадав біля домовини Павло, втрачала свідомість зчорніла від горя Марта, від якої не відходила сільська фельдшерка. А Тетянка з опухлими від сліз очима, не могла збагнути, чому її сестричка мовчить, не каже ні слова. Невже їй не шкода мами? Прибиті горем, усі вони не розуміли, що Наталочка втратила мову.

Сум і журба зависли в кожному куточку їх оселі. Павло возив Наталю по лікарях. Вони запевняли, що з часом мова до неї повернеться. Усе спричинив сильний стрес, якого дитячий організм не зміг здолати. На плечі Павла лягла нелегка ноша: лікувати доньку і довершувати те, про що мріяла Юля. За клопотами швидко минав час, загоювалися рани. Марта запримітила, що зять повеселів, часто допізна затримувався у справах. Серце Марти стискалося від болю: невже у Павла з’явилася інша? Невже забув її Юлю? Якось відвела душу перед Євою. «Його також можна зрозуміти, Марто. Життя триває, а Павло ще молодий. Може і закохатися, і одружитися. А чому б ні? Зрештою, дівчаткам потрібна мама», – сказала сусідка. Марта вийшла від Єви у сльозах. Що таке каже подруга? Як може вона, Марта, прийняти у свій дім ту, котра замінить Юлю? Та вона ладна в могилу лягти поруч з донькою, аніж бачити Павла з іншою!

Заледве переступивши поріг, Марта  Павлові просто у вічі: «В тебе хтось є, зятю?». Останнім часом Павло помітив, що Марта якось дивно поводиться, відчував її підозри, але це запитання збило його з пантелику. Розумів – віднікуватися марно і шила в мішку не втаїш. Ховаючи очі, слово за словом, він зізнався, що в нього дійсно є дівчина, з якою знайомий ще з інтернату. А зустрів її, коли возив Наталю у лікарню, де Леся працює медсестрою. Вона добра і дуже вродлива. А ще, він впевнений, любить його доньок.

Марті в очах потемніло від почутого: «Виходить, я не помилилася, зятю? Паскудник! Кавалер клятий! Геть з мого дому!».

Усю ніч Марту гризли суперечливі думки. Намагалася зрозуміти Павла – справді, не бути ж назавше йому одному. Та серце розуміти не хотіло, як він мін покохати іншу. Над ранок зморив її сон. Прокинувшись, побачила порожню шафу у передпокої. Страх скував тіло. «Невже Павло справді пішов? Зоставив її одну, без онучок – рідних кровинок її Юлі? Ну й нехай! Побідують і повернуться», – подумала.

Минав час, але Павло з дітьми не з’являвся. Марті ще довго вчувалося дзвінке щебетання онучок, Павлове «що нині робити, мамо?», з яким розпочинав кожен наступний день.

Від знайомих довідалася, що Павло з сім’єю живуть у райцентрі в найманій квартирі. Доньки кличуть Лесю мамою, яка любить і доглядає їх, як  рідних. А Наталочка не лише заговорила – вона співає! Бере участь у пісенних конкурсах, разом з Тетянкою відвідують музичну школу.

Того дня скупчувалися в небі дощові хмари, гудів сильний вітер, коли Марта лізла по драбині на горище.  Переставляла важкі ноги, як вмить запаморочилося в голові.Не знає, скільки пролежала без свідомості. Очуняла у реанімації, побачила біля ліжка стривожену фельдшерку, яка саме в той день навідувала стареньких підопічних. «У вас – інсульт. Якби я не зайшла до вас…

Павло не чекав дзвінка від фельдшерки. Доньки часто згадували бабусю, але поїхати до Марти не наважувався. Не міг забути, як вона виганяла його, як дорікнула, що після смерті Юлі хоче бути щасливим. Вирішив порадитися з дружиною, як діяти тепер, коли Марта  потребує їх допомоги. Тип паче, вона лежить тут, в місті, недолік їхнього дому. Леся, завжди така розсудлива, щира, обов’язково дасть мудру пораду.

Марту неможливо було впізнати. Лежала на ліжку біля вікна бліда, як полотно. Постаріла, вихудла. Побачивши Лесю з дівчатками, широко відкрила очі: «Це – ти, дочко? Онученьки, зіроньки мої ясні, як виросли ви, красунями стали!».

Леся знітилася, адже ніхто ніколи не називав її донькою – виросла в інтернаті, батьків своїх не пам’ятає. Дістала з кишені хусточку, витерла Марті сльози, що потічком котилися по обличчю. «Усе буде добре. Ми не залишимо вас. Правда, донечки?». Дві пари карих, як у Юлі, оченят розгублено дивилися на Марту. «Простіть мене, благаю. Перебирайтеся до села. Не вік же вам квартиру наймати! Хата пустує, сумує за хазяїном. Вишні, черешні щоліта так щедро родять, а ви на базарі купуєте». Усе відділення виглядало у вікна, коли через місяць Павло з Лесею забирали Марту з лікарні. Ніби ожив старий сад, посвітліло подвір’я, як Павло з сімейством повернувся у село. До хати, яку добудовував своїми руками. Леся завжди радиться з Мартою, називає її мамою. Вона ж все життя мріяла мати матір! Дехто дивується цьому, на що Марта відповідає: «Дякую Богу, що не залишив мене саму. Одну доньку забрав, а іншу – послав…».

Марія Маліцька

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення