м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б
Банер 728х90 шапка (решта сторінок) Квартири від забудовника

Тільки матері не повернеш

Person on Bench AloneДумки рвали його сни на клапті. Він уже забув, коли нормально спав. Не любив ночей. Не любив холодів. Не любив дощів. Чекав ранків і погожих днів. Неквапом пив чай. Слухав новини. Збирався і йшов у скверик, що неподалік. Сідав на лавку. Ніхто не звертав уваги на пенсіонера, який вже довгенько «чергує» тут. Уранці всі кудись поспішають.

Стрілки годинника добігають до дев’ятої. До будинку через дорогу під’їхала срібляста автівка. Із машини вийшов статний чоловік. Розміреною ходою рушив до дверей офісу.

– Доброго ранку, сину, – прошепотів сивий дивак.

Ще трохи посидів. Вдивлявся у великі офісні вікна. Потім, за звичкою, йшов до газетного кіоску, де торгувала пані Зося, також пенсіонерка. Говорили про ціни, політику... Уже й час додому. Попереду день, вечір і довга ніч…

…Про Євгена Львовича тепер ніхто й не згадує, а колись він був гарним і заможним. У молодості трохи свистав вітер у голові, тому й поспіхом одружився на сільській дівчині Василині. Познайомилися, коли був на практиці. Називав її Веселинкою – за веселу вдачу.

Коли сказав батькам, що хоче одружитися, ті навідріз відмовилися бачити сільську невістку у своїй родині і квартирі.

Розписалися в сільраді. Євген жив у місті, закінчував інститут. Василина залишилася в селі. Щосуботи приїжджав до дружини. У неділю – назад. Село пліткувало: із якого це дива чоловік не забирає Василину до себе. Діставали Василинину матір: чому та коли?.. Жінка відмовчувалася.

– Бідна Катерина, – перешіптувалися в селі. – Рано овдовіла. Малу сама на ноги ставила. А тепер і у Василини щось не ладиться.

– Свати сюди навіть носа не показують. Гордують сільською родиною.

– Та яка їм Катерина родина?

Коли Василина завагітніла, Євген повідомив батькам новину.

– Не думай її сюди з животом привести, – категорично мовила матір. – А ще краще – розлучись! Скажемо, що дитина не твоя.

– Але ж це – неправда!

– Вибирай: або селючка, або робота і кар’єра, – втрутився у розмову батько. – Якщо не спам’ятаєшся, поїдеш працювати зі своїм дипломом в глухомань. Тоді, може, життя навчить.

– Євгене, у мене і так серце розболілося через твою женячку, – витерла уявну сльозу матір. – А тепер ти взагалі хочеш мене довести до…  

Після тієї розмови на Євгена напали тяжкі роздуми. Не міг уявити себе в глухомані. І про автівку, яку обіцяли батьки подарувати після закінчення навчання, треба буде забути. Може, спробувати пояснити Василині, що розлучитися треба для того, аби не заслали на край світу? А потім буде видно, як все складеться…  

Розмова була важкою. Василина розуміла: у неї вже майже немає чоловіка, а у ще ненародженої дитини – батька.

…Євген отримав і гарну роботу, і нове авто. А Василина народила сина. Деякий час потай їздив до колишньої дружини. Батьки ж зводили для нього заміський будинок. І очікували достойної невістки. 

Руслана не вельми влаштовувала Євгенову матір. Вередлива і пещена. Але від її батька в місті стільки залежить…

Після одруження з Русланою Євген навідувався до сина дуже рідко. А згодом викреслив Василину з Тарасом зі свого життя… 

…– Євгене Львовичу, тут якийсь хлопець проситься до вас. Батьком називає, – повідомила збентежена секретарка.

– Хай зайде, – махнув рукою. – Може, якийсь юний нахаба байку придумав, аби щось випросити.

Він не впізнав у цьому підліткові свого сина. А той тихо мовив:

– Я – Тарас. Допоможіть мамі. Вона хвора. Крім вас у нас… нема нікого. 

– Нині допоможу, а завтра всі будуть мої кості обсмоктувати. І, знаєш, є такі хвороби, що не виліковуються. Як у твоєї матері.

Хлопець опустився на коліна і заплакав, як мала дитина.

– У мене нікого, крім неї… нікого. Допоможіть…

– Устань із колін і йди звідси, – сказав різко.

Він назавжди запам’ятав той погляд, яким окинув його син. Там були розпач, біль і безмежна зневага…

Його не цікавила доля Василини. Бо в самого все так закрутилося… Із Русланою розлучився, коли випадково дізнався, що зробила аборт. Після цього жив «на віру» із секретаркою. Коли та захотіла оженити його на собі, розрахував із роботи і з коханок.

…Василини не стало невдовзі після Тарасового візиту до Євгена, а Катерина злягла. Хлопця віддали до інтернату. 

Йому довелося завойовувати авторитет серед нових однокласників. Бувало й кулаками. Здобув і прихильність вчителів, бо добре вчився. Тарас дуже хотів отримати освіту, мати гарну роботу і гроші. Щоб ніколи нічого ні в кого не просити. От тільки матері не повернеш…

…Євген побачив сина у новинах місцевого телебачення. Тарас виступав на бізнес-форумі.

– Ого, – мовив сам до себе, – директор товариства, яке займається виготовленням… Далеко пішов…

У самого також все пішло… Довелося продати заміський будинок, аби розрахуватися з боргами. Почав власну справу – зазнала краху. Потім відкрив другу – «кинув» партнер. Чималих грошей коштували дві батькові операції. Але це не врятувало. Потім занедужала матір. Лікарні, дорогі медикаменти… Також не врятувало. Допрацював до пенсії у скромній установі.

Із минулого життя залишилася батьківська квартира майже у центрі міста. У теперішньому житті – порожнеча. Завів було кота, але той утік…

Ще й шістдесяти п’яти немає, а почувається так, наче сотню за плечима волочить. Можливо, тому, що в хаті ні людських голосів, ні сміху, ні свят. А може, від того, що не спить ночами і боїться померти на самоті. Якби він тоді не вигнав Тараса з кабінету і допоміг Василині, у нього був би син… 

…Стрілки годинника добігали до дев’ятої. Під’їхала срібляста автівка. Із машини вийшов статний чоловік.

– Доброго ранку, си…

Різко закололо біля серця. «Тут би й померти», – майнуло в Євгеновій голові. 

Відпустило…

Ольга Чорна

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Loading...