м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б

Від комедії до порно: як західні коміки ставали політиками та що з цього вийшло

3cb9d60 sluga naroda zelenskiy komik presydent v yevropi ta sviti 690Україна далеко не перша держава, що може отримати "особливого" політика національного рівня. Чи не найекстравагантнішим є досвід Італії, де виборці віддали голоси на користь актриси жорсткого порно – і після обрання в парламент вона довела, що і надалі продовжує діяти не як політик, а як порнозірка.

Та й в інших країнах світу є чимало прикладів, коли коміки чи актори несподівано обіймали високі чи навіть найвищі державні посади. Чому так відбувається? Виборці, втомлені корупцією, економічним неблагополуччям і діями "системних" політиків, схильні віддати владу тим, хто ще не встиг себе заплямувати. А комедіанти, які говорять мовою простих людей, нерідко підпадають під ці очікування. Їхній шлях у політику є різним, і так само відрізняються результати їхньої політичної діяльності.

Більше політики, ніж актори

Почнемо зі спростування міфу. Захисники балотування Зеленського чи інших діячів українського шоу-бізу нерідко кажуть: "Чому б і ні? Он Рональд Рейган був актором!" І справді, 40-й президент США, який був яскравим лідером, залишив по собі термін "рейганоміка" і запам’ятався жорсткою політикою щодо СРСР, свого часу не мав ані найменшого стосунку до політики. Поза тим, таке порівняння абсолютно некоректне.

рейганРейган став президентом США, коли йому було майже 70. Так, свого часу він справді знімався в кіно, та акторська кар’єра була нетривалою (і, правду кажучи, геть неуспішною та не принесла йому слави і упізнаваності, які б допомогли у виборчих перегонах). Натомість до приходу в Білий дім Рейган понад три десятиліття всерйоз займався політикою. Він керував профспілкою кіноакторів, відпрацював два терміни як губернатор Каліфорнії. А на президентських виборах за ним стояла Республіканська партія – одна з двох найвпливовіших сил у США, а не створена під вибори політична фікція.

Цікаво, що за кілька десятиліть після Рейгана батьківщина Голлівуду знову не побоялась обрати своїм губернатором актора – Арнольда Шварценеггера. Його шлях у високу політику кардинально відрізнявся від рейганівського.

арні

Передусім тому, що перемогти бодібілдеру допомогла зіркова слава. Разом із тим і він абсолютно не є аналогом кандидата Зеленського. Хоча "залізний Арні" і не був досвідченим політиком, та все ж мав що представити виборцям, окрім власної популярності. Він активно займався громадською і політичною діяльністю в лавах Республіканської партії, був головою Ради з фізичної культури і спорту при Джорджі Бушу-старшому та переконаним республіканцем, тож коли вирішив стати губернатором, партія його підтримала. І хоча урядування Шварценеггера не було безпроблемним, каліфорнійці вирішили, що він зрештою став непоганим губернатором, та переобрали його на другий термін.

А у Європі є приклад, коли саме актор-комік пішов у політику та піднявся на найвищу сходинку в державі.  Йдеться про нинішнього прем’єр-міністра Словенії, 41-річного Мар’яна Шареца. Він дістав популярність завдяки комічному образу словенського селянина Івана Серпентіншека, який розповідав про близькі для пересічних словенців проблеми і висміював чинних політиків (теж, здавалося б, паралель із Зеленським!) Проте, як і Рейган, Шарец не став політиком за один день. Його політична кар’єра почалася з малого. Спочатку його двічі обирали мером невеличкого, із населенням у 12 тисяч осіб, міста Камніка. І якщо вперше він переміг від лівоцентричної партії "Позитивна Словенія", то вдруге повторив успіх уже із власною політсилою. Важлива деталь: узявшись за керівництво містом, Шарец зав’язав із жартами як з роботою та вирішив остаточно перейти у політику. У 2017 році колишній мер крихітного містечка вийшов до другого туру президентських виборів і лише трохи поступився чинному главі держави Боруту Пахору. Та вже за рік його партія здобула друге місце на парламентських виборах, а сам він став прем’єр-міністром, наймолодшим в історії країни.

Із коміків – у популісти

Окремі подібності до України має приклад із Італії, але й там більше відмінностей. Від 2009 року на італійській політичній карті з’явилася політсила колишнього телекоміка, а на той момент сатиричного блогера Беппе (Джузеппе) Ґрілло. Мало хто тоді міг уявити, що заснований гумористом популістський і євроскептичний "Рух п’яти зірок" невдовзі стане найпопулярнішою політичною силою на Апеннінському півострові. Беппе Ґрілло став відомий як сатиричний телеведучий наприкінці 1970-х, а у 1980-х остаточно обрав жанр політичної сатири, однак через різкі та дошкульні жарти на адресу всіх італійських політичних сил фактично опинився в телевізійному вигнанні. 2005 року створив власний блог, який дуже швидко здобув широку популярність. За два роки, ставши найвідомішим блогером країни, Ґрілло розпочав кампанію, що пом’якшено перекладається як "Іди в дупу") на адресу італійських політичних еліт. Виступаючи перед тисячами італійців, Ґрілло підіймав болючі для них теми та говорив про брехливих політиків, які "ніяк не награбуються". Ще за два роки Ґрілло з найближчим соратником Джанроберто Казаледжо утворив політичну організацію "Рух п’яти зірок". Популістський "Рух" не підтримував участь Італії у договорах про вільну торгівлю, критикував євроінституції та одночасно виступав за відновлювану енергетику, екологічний транспорт, пряму демократію і зниження податків для бідних. Оскільки пробитися на контрольоване Берлусконі телебачення популістам було складно, вони спілкувалися з виборцями через Інтернет і безпосередньо на вулицях Італії. Кампанія виявилась успішною. На парламентських виборах 2013 року "Рух" виставив кандидатів, відібраних під час онлайн-голосувань. Результат приголомшив – третє місце на національних виборах. У 2014 році італійські популісти увійшли і до Європарламенту, а за підсумком виборів-2018 стали найбільшою партією в парламенті Італії та взяли участь у формуванні коаліції. Щоправда, коли дійшло до реальної влади, а не мітингів і сатири, найдивніші популістичні лозунги були забуті. Антикорупціонерам не до жартів

Комедіанти у політиці – не лише європейська особливість. Обрання колишнього комедійного актора Джиммі Моралеса президентом у Гватемалі стало сенсацією і продовжує генерувати цікаві новини й досі. Моралес переміг на виборах 2015 року, не займавши до цього жодних виборних посад. До того впродовж 15 років він разом із братом Семмі вів сатиричне скетч-шоу, паралельно знімався у кіно та став успішним продюсером. Те, як він йшов до перемоги, наразі – найближчий до України приклад. У політику Моралес пішов за підтримки політичного руху, лідерам якого був потрібен "фронтмен". Він став цивільним обличчям правої партії "Фронт національної конвергенції", заснованої військовими ветеранами та ультраправими політиками. Президентські вибори проходили на хвилі корупційного скандалу, в результаті якого був заарештований попередній президент. Не дивно, що у центрі обіцянок екс-комедіанта було саме викорінення корупції. У другому турі виборів гватемальці абсолютною більшістю голосів підтримали кандидата без політичного минулого. Моралес переміг із 68% голосів, хоч і з рекордно низькою явкою – більшість гватемальців проігнорували другий тур виборів.

Між тим, здатність Моралеса керувати країною від початку викликала сумніви. Його передвиборна програма складала шість сторінок, проте у ній було мало конкретики щодо того, як кандидат планує реалізувати свої обіцянки. Натомість серед іншого він обіцяв роздати всім учителям GPS-пристрої для певності, що вони точно ходять на роботу, а гватемальським школярам – смартфони. Та попри передвиборне гасло "Не корупціонер і не злодій", за кілька років президентства Моралес сам стикнувся зі звинуваченнями у корупції. Антикорупційна комісія, створена у Гватемалі під проводом ООН, запідозрила його у незаконному фінансуванні передвиборної кампанії. В іншій справі Моралеса змусили повернути до бюджету $60 тисяч, які він незаконно отримував як "доплату за важливу роботу". У третій – за підозрою щодо махінацій із державними закупівлями заарештували старшого брата та сина президента. І хоча згодом запобіжний захід пом’якшили, суд у справі триває й досі. Розлючений президент-комік почав війну з неугодною комісією – позбавляв її іноземних співробітників віз та намагався видворити з країни керівника-колумбійця. Останній крок заблокував суд. Урешті-решт Моралес оголосив, що не продовжить мандат комісії, який завершується у вересні 2019 року. Повторювати долю свого попередника він не мав ані найменшого бажання – у день оголошення про припинення роботи комісії до її штаб-квартири зігнали військову техніку.

Низка скандалів призвела до масових протестів із вимогою відставки Моралеса. Він опинився перед загрозою імпічменту, але процедура провалилася в парламенті. Донині Моралесу вдається втриматися на посаді, але рівень його підтримки обвалився з близько 80% у 2016 році до близько 10% торік.

Диво із Рейк’явіка

Серед історій політиків-коміків є і зразковий приклад. Історія з Ісландії мала шанс стати великою катастрофою, але, на диво, отримала щасливий фінал. Усе почалося з жартівливого наміру стендап-коміка Йона Ґнарра стати мером Рейк’явіка. Та коли у 2010 році він виграв вибори, ні йому, ні правлячим елітам було не до сміху. Ісландія серйозно постраждала внаслідок економічної кризи 2008 року, а столиця, в якій проживає третина населення країни, була на межі банкрутства. У розпал кризи Ґнарр жартома заснував "Найкращу партію", яка займалася переважно тим, що висміювала чинних політиків та звинувачувала їх в економічній катастрофі. Про те, що це був жарт, волало буквально все. Партія офіційно називала себе "анархо-сюрреалістичною" і "відкрито корумпованою" і оголосила рецепт подолання кризи – "Більше панку, менше пекла". В партії не було професійних політиків, натомість вона складалася з цілої купи рок-музикантів. "Найкраща партія" позиціонувала себе "найчеснішою", адже від початку не приховувала, що порушить усі передвиборні обіцянки. А тому давала їх багато (і абсурдно): безплатні рушники у басейнах, Діснейленд із безкоштовним входом для безробітних, білий ведмідь для міського зоопарку, парламент без наркотиків, євреї при владі – бо тільки вони піднімуть економіку. Ісландські політики не сприймали Ґнарра серйозно. Політологи з екранів телевізорів говорили: нічого нового, це типова протестна партія, без шансів на перемогу. Але кількість прихильників Ґнарра стабільно зростала. Сам комік брав активну участь у дебатах, де не лише "травив анекдоти". Коли з результатом 34,7% партія Ґнарра виграла вибори, прем’єр Ісландії назвала результат шокуючим. А самому Ґнарру, який обіцяв людям веселощі, довелося думати, що робити з неочікуваною перемогою. Зрештою комік та його колеги вирішили, що такий шанс буває лише раз, та не стали відмовлятися від посади. Ґнарр впровадив заходи жорсткої економії. Він звільняв працівників державного сектора, об’єднував школи, щоб зменшити освітні витрати, піднімав ціну на електроенергію. Зрештою, чотирирічне правління коміка та його колег – політичних дилетантів – дало позитивні результати: місто збудувало нові велодоріжки, запустило важливі соціальні та інфраструктурні проекти і домоглося зростання туризму. Мер продовжував дивувати до останнього: успішно відпрацювавши каденцію, він вирішив не балотуватися знову, а повернутися до звичайного життя.

Порнозірка в парламенті

Та ісландська історія – радше виняток. Кандидатам-фрікам не часто вдається ставати політиками, а якщо і вдається, вони зазвичай не в змозі похвалитись особливими здобутками. Наприклад, на останніх президентських виборах у Сербії свою кандидатуру висунув комік Лука Максимович – лідер сатиричного політичного об’єднання, назва якого перекладається як "Спробуйте голубці". Попри очевидну комічність кандидатури йому вдалось зайняти третє місце, здобувши підтримку понад 300 тисяч виборців.

чічоліна

Ще одна відома історія – з Італії. У 1987 році до парламенту пройшла порноактриса угорського походження Чіччоліна (справжнє ім’я – Ілона Сталлер). Вона балотувалася від Радикальної партії і набрала 20 тисяч голосів. Перемога Чіччоліни була справді шокуючою. В Італії її знали передусім як людину, що першою оголила груди на італійському телебаченні, записала пісню про чоловічий статевий орган та зрештою стала відомою зіркою жорсткого порно. Хоча частіше вона позувала фотографам, у тому числі на вулиці, з оголеними грудьми. Після обрання до парламенту порнозірка не змінила підходи до роботи. За 5 років депутатства Сталлер ініціювала 12 законопроектів, здебільшого пов’язаних із просуванням сексуальних свобод: пропонувала запровадити сексуальні уроки в школах, організувати "парки і готелі кохання". Жоден із проектів не був схвалений. Сталлер також викликала увагу міжнародних ЗМІ, коли запропонувала зайнятись сексом із лідером Іраку Саддамом Хусейном в обмін на мир у регіоні. Через багато років вона зробила аналогічну пропозицію Усамі бін Ладену; від жодного з них вона не отримала відповіді. На другий депутатський термін порнозірку не переобрали.

Христина Бондарєва, «Європейська правда»

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення