м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б
Банер 360x90 1-1 (шапка) Друкарня 3
Банер 390*90 шапка реклама

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю

Image00096 1600x1100«Жмуть на каву», бізнес із кравчучок і «це як мавзолей Леніна»… Про інший бік знаменитого тунелю кохання на Рівненщині, розповідає opinionua.com

 Її стіл із магнітами на козирному місці: майже над колією.

– Приємної вам прогуляночки, – каже з ноткою таємничості. Звикла, видно, проводжати в тунель закоханих.

Лариса Семенівна з Клевані була першою, хто вийшов торгувати до знаменитого тунелю кохання. Тоді він ще не був відомим майже на весь світ місцем для селфі, на гіллі дерев там ще не в’язали стрічки з екстрим-бажанням на кшталт «Хочу тебе…» І японці ще не їздили сюди освідчуватися цілими автобусами.

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
 

Ткачиха і «сундарі»

Вона взяла кошик грибів і понесла до колії, як тільки втямила, що до їхньої залізниці їдуть фотографуватися. Живе у найближчій хаті промислового закутка селища Клевань на Рівненщині, над залізничною колією. Спортивний костюм. Рожева помада. Тіні – блакитні з блискітками. Сережки-вишеньки у вухах. Коротка зачіска: сивину розбавляють помаранчеві вкраплення.

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю

Колись Лариса Куликова була ткачихою на Рівненському льонокомбінаті. Потім «змінила кваліфікацію» і пішла на хімзавод, де виробляли синтетичний каучук. А на пенсії – торгує нехитрим крамом в тунелі кохання.

Будень. Поза коліями – чисто. Іноді трапляються смітники: чорні поліетиленові кульки, натягнуті на кілки. Хтось, очевидно, прибрав нещодавно.

– Скажитє, куда ми вийдєм? – чути збоку.

Це Ларису Семенівну штурмують. Вона тут за екскурсовода, продавчиню, прибиральницю і навіть гадалку, бо пророкує парам долі. Хвацько і собі – на російську.

– Нє пойдьотє, – каже. – Дліна болєє шесті кіломєтров.

Тут, на клеванському тунелі, вона зізнається: вивчила, як японською «до побачення», а мовою гінді – «красива».

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю

– Я вже й мови трохи вивчила: сікстін там, твенті, твенті файв… – вправно розказує ціни на нехитрий крам – магніти для туристів. – Бай-бай. Індійка йде, а я їй: «Ти сундарі». Красива, значить.

У кожної продавчині тут – своя індустрія кохання, своя історія. В неї – теж.

– Чого я стала продавати? Заставлять же, нє?! За півтори тисячі не виживу. От стою торгую. Починала з грибів, а сувенірами то вже роки чотири. Навіть зимою: гляну з вікна, що автобус їде, за сумку – й пішла, – згадує Лариса Семенівна.

Розказує, як є. Перші магнітики брала в магазині за п’ять грн, продавала за 10. У Семенівни – стіл найближче до тунелю. На ньому рядочками – магніти, брелоки. Трохи далі – лавка, на ній саморобний віник, тут же холоне кружка чаю з лимоном. На дереві – тепла куртка.

– Боже, як нема нікого, то скучно. Ждеш вже тих людей… А так тут – як мавзолей Леніна. Туди-сюди. Сфотографувалися – і в ліс.

«Пролетять як фанєра над Парижем»

Біля клеванського тунелю чимало отаких «Семенівних». Молодих і вже не дуже. Простих усміхнених клеванських жінок, які тут творять свою індустрію кохання. На китайських магнітиках з українськими наліпками, які щоранку дістають із сумок-кравчучок і щовечора туди ж пакують.

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю

– Українські? – запитуємо.

– Та що ви? Оце Китай. Рамку замовляємо, а друк наш, – відповідає одна з продавчинь.

Вона торгує тут, поки в декреті. Таке собі хобі, доки є тунель. Бо впевнена: ще кілька років, дерева витягнуться – і «пролетять усі бізнес-ідеї як фанєра над Парижем».

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Image00034
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
 

Тим часом дівчатам навіть павільйон для торгівлі зробили. У селищній раді сказали, що конкурс затіють: хто виграє, той торгуватиме. Правда, ніхто не пішов у павільйон. Стоять зі своїми столиками, палатками, плівкою обтягнутими, і стільцями, за якими великі картаті сумки. А цього літа під час грози упав дуб на дах нового павільйону. Розбив накриття. Так і стоять апартаменти, зі щербатим дахом…

У кіоску з кавою сумно підперла голову продавчиня. Час від часу покрикує у бік тунелю, пропонує зігрітися… Потім зізнається, що туристи тут переважно такі, що навіть 12 грн за паперову скляночку американо «жмуть», «не те що 20 на магнітик».

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
 

Поруч звели готель для закоханих – 700 за двомісний номер. Дівчата регочуть. Кажуть: «Який дурень за ніч тут 700 грн викладе?» Тут «люди приїхали-поїхали». Готель поки пустує. Ресторан не працює. Туалети є, але біля них порожньо.

Що в кінці? База металобрухту!

За столиком під кав’ярнею сидить жінка на візку. Хустка. Пакет в ногах. Приходить дивитися на туристів.

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю

Їй, Неонілі Савицькій, то як світський раут. Мало не піввіку пропрацювала у магазині військової частини.

Колія над нинішнім тунелем кохання якраз і з’єднувала частину зі складами паливно-мастильних матеріалів із сусіднім Оржевом. 6,5 кілометрів романтичної залізниці закінчуються великою базою металобрухту в Оржеві.

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
 

Неоніла Іванівна на власні очі бачила, як зі складів колись неприступної частини вантажили пальне і вивозили геть. Бачила, як рухнула армія. Був час, каже, коли сюди нікого не пускали. Тепер величезна територія у приватній власності, а під нею досі порожні ємності з-під пального…

– Чуєте, а підійдіть-но сюди!.. – гукає нам у спину колишня продавчиня.

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю

Йдемо.

– А напишіть, хай тут магазина зроблять, – додає. – А то люди живуть отам у частині, вже все приватізіровали, а щоб купити хліба, треба геть у Клевань іти. Одним тунелем ситий не будеш.

«Маю час – зриваю з дерев стрічки»

Хто де стоїть, там і прибирає. І в тунелі часто хазяйнують все ті ж дівчата. Хоч час від часу селищна рада проводить прибирання. Десь у глибині колії – романтика. На першому кілометрі по обидва боки рябіють стрічки. А ще кульки, брудні серветки на стовбурах та гілках… От воно, кохання: рябе, брудне, з нашкрябаним намертво «Таня + Ігор». Реалістичне. Поки тримається вузлик.

А Лариса Семенівна у вільні хвилини зриває з дерев стрічки.

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю
 

– У нас то була алея кохання, а не тунель. Ми з уроків сюди втікали. Ми кохатися сюди бігали. Кажу, як є. Така романтика… То ще було, коли дерева не сплелися в тунель, а потім виросли – і якось так сталося, – киває у бік залізниці.

Зриває попри те, що хтось пише там свої сокровенні бажання. Дерева починають сохнути, каже. Тому ходить і ріже. І байдуже, хто їх в’язав: чи закохана пара з Японії, чи якась чужоземна «сундарі»…

Індустрія кохання. Дівчата з клеванського тунелю

Текст: Олена Лівіцька

Фото: Павло Березюк

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення