м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б
Банер 390*90 шапка реклама

Війна очима дітей

MakiЩороку в травні ми відзначаємо День Перемоги. Дорогою ціною заплатив український народ за здобуту перемогу у найстрашнішій за всю світову історію війні 1939–1945 років. Ніколи не піде в забуття та назавжди залишаться в людській пам’яті великий подвиг і велика трагедія нашого народу. Можна по-різному ставитися до Другої світової війни, по-різному її називати, але не  можна забувати тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя за щастя інших. Потрібно збирати шматочки спогадів, які ще залишилися, і переповідати нащадкам. Зберегти пам'ять про ті події – це лише маленька часточка великої шани тим, хто відстоював перемогу.

Дід ніколи не розповідав, за що отримав медалі

Мій дід був єдиним на Радянський Союз Іваном Євстафійовичем Матвієнком.

мій дід не розповідав за що отримав медалі

Родом він із села Соснівка Гадяцького району. І досі це село відоме, як осередок старовірства на Полтавщині. 

Дід Ваня ніколи не говорив про війну. Ніколи. Лише один раз він обмовився про інше лихо, якого зазнав у 6-річному віці. Голод. Не пам’ятаю чому, але він розповів, як у Голодомор перетирали дубову кору і як від неї болів живіт.

Він любив засинати на сонці. Посеред двору на Дублянщині, де була збудована дідовими руками хата, стояла лава. Він довго сидів і тер коліно, в яке потрапив осколок.

Дід рано помер. Народився у 1926 році і ледь дожив до 76. У ніч на Святого Миколая його не стало. Нікого не було у хаті. Він мав звичку стелити під батареєю, щоб тепліше було (прикручував котел, щоб не гріти всю хату). Коли вставав вранці, судячи з усього, його застав приступ епілепсії. Дід вдарився головою об ту батарею.

Так чи ні, на війні, крім осколка в коліно, він отримав контузію. Можливо, через те й була епілепсія. А ще він погано чув на одне вухо. Він не розповідав про війну. Коли була малою, запитала із дитячою наївністю, чи не вбивав він німців. Дід, здається, не відповів нічого.

Війну він пройшов солдатом, рядовим Червоної Армії. Мобілізований 4 квітня 1944 року, він встиг побувати у боях на Прибалтійському, Ленінградському та Забайкальському фронтах. Ось там, у Японії, 9 жовтня 1945 року для нього настав день перемоги. Тільки нещодавно дізналася, за що він отримав свої нагороди – орден Вітчизняної Війни і медаль «За відвагу». У нагородному листі написано:

«В период подготовки к операции и при преследовании сил Японского империализма, т. Матвиенко показал образец воинского мастерства, отваги и находчивости. В ночь на 15.8.45 на подступах к гор. Солунь, доставляя срочный пакет в штаб бригады, подвергся нападению группы противника. Презирая опасность, т. Матвиенко принял неравный бой, в котором расстрелял огнем своего автомата 4-х японских солдат. Тов. Матвиенко с честью выполнил боевой приказ командования: пакет был доставлен в штаб бригады своевременно».

Про чотирьох убитих дід не згадував. Лише обмовився, що їх догнали до тої Японії, і там він закінчив воювати. За якусь послугу місцевому дідові подарували справжнього золотого червінця (чи як там вони називалися в Японії). Але його зрештою і витяг із польової сумки хтось зі своїх в окопі.

Дід не згадував ні про голод, ні про війну. Але згадка про неї залишилась у тому коліні, яке він тер під сонцем на лаві, і в медалях на полиці в серванті.

Ольга Матвієнко, archive.kolo.poltava.ua/reaktsiya-gromadi/viina-ochima-naschadkiv-did-nikoli-ne-rozpovidav-za-scho-otrimav-medali-26246.html

«Пам’ятаю, як з неба падали бомби…»

Микола Дмитрович і Наталія Петрівна Степанюченки із Броварок – діти війни. У 1941-му, 7-річний Микола жив у Бірках. Пам’ятає, як забрали на фронт батька. А ще як німецькі солдати вступили в село – ішли пішки, їхали на мотоциклах і танках. Один з танків заїхав у їхній двір, а в хаті поставили рацію, її цілодобово охороняли солдати з автоматами.

Памятаю як з неба падали бомби

Микола Дмитрович каже, що пам’ятає багато, але один епізод береже у пам’яті до найменших деталей:     

«Німці встановили свій порядок у селі – поділили колгоспне майно і землю на «десятидворки», залишили своїх начальників і пішли.

У 43-му повернулися знову. Всім селянам (в основному це були жінки і діти) наказали взяти свої речі і колоною, в супроводі німецьких автоматників, погнали із села в бік Липової Долини. Покидаючи село, ми бачили,  як німці на мотоциклах палаючими факелами підпалювали будинки...

Колона була перед Липовою Долиною, коли у небі ми побачили радянські літаки. Було зрозуміло, що німецька армія відступає і свій відступ прикриває мирними жителями, тобто нами. За Липовою Долиною ми зупинилася на ночівлю, та перепочинок був короткий, нам знову наказали йди далі. Але раптом німці покинули колону, і люди, налякані і стомлені, тікали хто куди. З неба падали бомби, уламки вбивали людей і худобу – йшли повітряні бої.  Діти плакали, старі хрестилися. Було так страшно й моторошно.

Коли живі повернулися додому, то у селі вже були радянські солдати, а в кущах за селом бачив замасковані «катюші».

Але радість перемоги була затьмарена похоронкою на батька Миколи Дмитровича, який загинув під час форсування Дніпра під Києвом. Залишившись сиротою (мати померла ще до війни), 12-річний Микола потрапив у Лебединський дитячий будинок.

Наталія Петрівна жила у Сватках. Розповідає, що село не палили, але бомбили. І найбільше бомб падало вздовж річки (до цього часу там залишилися вирви від них).

У 41-му їй було 5 років. Жінка пригадує, що у сільській школі тоді облаштували німецький госпіталь, і один із медпрацівників часто ходив до них пити молоко. Він був дуже добрим і постійно намагався пояснити, що він не хоче війни, розповідав, що вдома на нього чекають троє маленьких дітей, і йому дуже шкода, що їх змусили бути окупантами. А одного разу Наташа захворіла, і саме він допоміг вилікувати їй застуду і сильний кашель.

Наталія Петрівна пригадує, як їхньою вулицею йшли наші солдати. Їх було дуже шкода: змучених, виснажених і втомлених. Вона плакала, бо її старший брат Петро теж був на фронті. Але повернення додому батька і брата вони із матір’ю так і не дочекалися. У родинному архіві досі зберігаються два «извещения» – це усе, що залишилося їм від рідних. Немає навіть могил, бо на обох папірцях написано: «Находясь на фронте, пропал без вести».

Народжені під час війни

Чоловіки, які дивляться на вас із цієї фотокартки, подій 1941–1945 років майже не пам’ятають. Коли почалася війна, усі, хто на фото, були ще дітьми. Єдине, що закарбувалось у пам’яті кожного, – це те, що їхні батьки воювали, хтось із них повернувся, а хтось ні. Вже будучи у зрілому віці, вони почали збиратися напередодні Дня Перемоги біля пам’ятного знаку в Харківцях, щоб хвилиною мовчання вшанувати пам'ять полеглих у роки війни.

народжені під час війни

Фото датоване 2009 роком. На жаль, сьогодні четверо із тих, хто зображений на ньому, вже в інших світах.  І хоч їхні ряди щораз рідіють, діти війни бережуть традицію – пам’ятають і шанують дату 9 травня.

На фото: Борис Шульга, Микола Перепадя, Анатолій Коренівський, Микола Оксьом, Іван Іванчо, Олексій Дубницький, Микола Сабецький, Микола Терещенко, Василь Дубницький

«БМ»

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення