м. Гадяч, вул. Гетьманська, 62-б
Банер 390*90 шапка реклама

Десятьох синів провела мати на фронти

 війна…Під час війни Євдокія Данилівна ніколи не плакала. Лише молилася, аби всі діти – зранені чи скалічені – повернулися додому. І доля виявилася до неї милосердною, адже всі сини вижили в пекельній битві з нацистськими завойовниками й пригорнулися до материнських грудей.

У роки Голодомору помер її чоловік, тоді ж зник безвісти й старший син. Усіх десятьох синів провела мати на фронти Другої світової війни захищати Вітчизну. Усі десять повернулися до рідного дому, поранені (хтось без ніг, хтось без рук, хтось з кулями під серцем), але живі. Не пощастило донькам – вони залишилися вдовами. А сини – хто пішки, хто на милицях, хто попутними машинами – діставалися до рідного порогу.

Такий випадок був унікальним не лише в Україні, а й на теренах колишнього Радянського Союзу.

Ще до війни один із синів, Явтух, поїхав на Далекий Схід освоювати тайгу і звідти не повернувся. Феодосій пішов працювати їздовим у колгосп, Степан – трактористом, Степанида – у будівельну бригаду, Микола працював трактористом Миронівської селекційної станції на Київщині. Рідна земля допомагала підніматися на ноги великій родині, а вона віддячувала їй щедрою працею. Коли почалася війна, старшому Феодосію було 30 років, молодшому Олександру – 14. У 1941 році пішли на фронт Петро, Михайло, Степан, Василь та Іван. Інші п’ятеро синів були призвані на фронт у 1943–1944 роках польовими військкоматами з уже визволеної від нацистів території.

Односельці згадували, що під час війни Євдокія Данилівна ніколи не плакала. Лише молилася, аби всі діти, – зранені чи скалічені – повернулися додому. Доньки Євдокії Данилівни всіляко підтримували ту святу материнську надію, допомагали їй в усьому. І доля виявилася до неї милосердною, адже всі сини – Феодосій, Петро, Іван, Василь, Михайло, Степан, Микола, Павло, Андрій та Олександр – усі вижили в пекельній битві з нацистськими завойовниками й повернулися, пригорнулися до материнських грудей.

Різними шляхами йшли вони до перемоги – артилеристи, танкіст, розвідники, піхотинець. Першим додому повернувся 20-річний рядовий Микола. Провоював він лише двадцять три дні – з 1 грудня 1943 року до 24 грудня 1943 року. Під Житомиром отримав важке поранення в обидві ноги, дивом вижив. Повернувся з війни інвалідом.

Рядовий Феодосій, розвідник, із боями пройшов Україною, Молдавією, Румунією та Угорщиною. Під Кишиневом йому судилося зустрітися з братом Михайлом. Один ішов у розвідку, інший уже повертався з розвідки. Тільки й встигли перекинутися кількома словами й розійшлися. У боях під Будапештом дивізійна розвідка натрапила на мінне поле, Феодосій втратив ногу. Додому повернувся інвалідом.

Рядовий Михайло, піхотинець-розвідник, у 1941 році під Каневом потрапив в оточення, згодом у полон, утік і з 1944 року – знову в діючій армії. Визволяв від нацистів Україну, Молдавію, Румунію та Угорщину. Під час боїв за м. Клуж (Румунія), виконуючи завдання з розвідки, наштовхнувся на ворожу засідку. Михайло Макарович роззброїв трьох солдатів та захопив їх у полон. Нагороджений орденом Червоної Зірки. А вже за два тижні в боях за м. Дебрецен (Угорщина) вогнем свого кулемета знищив дві ворожі вогневі точки разом із обслугами, захопив у полон сімох солдатів противника. Нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. Під м. Мішкольц (Угорщина) Михайло Лисенко отримав важке порання. Перемогу зустрів у єреванському шпиталі. Додому повернувся інвалідом.

Рядовий Степан в оборонних боях під Смоленськом горів у танку. Після поранення у Східній Пруссії вже почав готуватися до від’їзду додому, а тут несподівано отримав направлення на Далекий Схід. Щоправда, поки туди добирався, війна з Японією закінчилася. І лише вдома дізнався, що його брат Петро воював на Далекому Сході і втратив там руку.

Свій бойовий шлях рядовий Петро, телефоніст, розпочав ще в 1938 році. Додому повернувся інвалідом у 1946 році. Саме він любив повторювати: «Лисенки пройшли від Курил до Берліна – така наша географія».

Єдиний офіцер серед братів – старший лейтенант Василь Лисенко, командир стрілецького взводу, на шляху від оборонних боїв в Україні до вигнання нацистів із Будапешта був тричі поранений, за мужність і героїзм відзначений орденом Червоної Зірки.

Рядовий Іван, винищувач танків, учасник радянсько-фінської війни, також обороняв українські міста – Черкаси, Лубни, Ромни та Київ. Потрапив у полон і був відправлений у концтабір. По дорозі в Треблінку (Польща) втік. Упродовж трьох місяців ночами пробирався на Схід, у рідні Бровахи. А з 1944 року – знову на фронті. Відзначився в боях за м. Пашкани (Румунія), нагороджений медаллю «За відвагу». Війну закінчив у Відні.

Рядовий Андрій, стрілець, у 1942 році 17-річним був вивезений на примусові роботи до Німеччини, через місяць утік, а з 1944 року був мобілізований на фронт. Під Яссами дістав важке поранення, додому повернувся без ноги.

Рядовий Павло, піхотинець, у 1943 році також був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Два роки працював у сільському господарстві. Звільнений військами 1-го Українського фронту, разом з якими і зустрів Перемогу.

Сержант Олександр, зв’язківець, із боями пройшов від рідного дому до Німеччини. Вже на останніх кілометрах війни в Європі під сильним кулеметним та мінометним вогнем противника усунув п’ять розривів лінії зв’язку, чим забезпечив безперебійний зв’язок із командуванням та був нагороджений медаллю «За відвагу». Загалом за участь у німецько-радянській війні він був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями «За визволення Праги», «За взяття Берліна», «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Олександр єдиний серед Лисенків дійшов до Берліна й розписався на Рейхстазі за всіх братів.

Війна розлучила братів на сім років, тож не випадково, що, повертаючись додому, один одного не впізнавали. Коли передостаннім уже у 1947 році повернувся Павло, його відразу й мати не признала, думала, що вже загинув. Тоді в неї на постій зупинилися військові. Коли у вікно постукав ще один боєць, махнула рукою, щоб ішов далі. Потім упізнала сина й довго плакала.

Дивовижною виявилася й зустріч Степана з братом Михайлом. Сім років вони не бачилися і вже б розминулися на шляху до села, якби не стали уважно придивлятися один до одного. І лише тоді кинулися обійматися.

Повернулися з війни брати Лисенки, і всі у своїх рідних Бровахах назавжди залишилися. Працювали в колгоспі, відбудовували зруйноване господарство, ростили дітей. У 1946 році Євдокії Данилівні Лисенко було присвоєно почесне звання «Мати-героїня».

Рід Лисенків і тепер, через кілька поколінь, вважають шанованим і роботящим. Щороку родина збільшується, і нині в покійної Євдокії Данилівни майже 40 онуків і понад 60 правнуків. Щоправда, більшість із них розлетілися по всій Україні.

А серед її 16 дітей живими зосталися двоє: Ганна, яка доживає віку в дочки у Кременчуці Полтавської області, та 94-річний Степан. Попри те, що минуло кілька десятиліть, про війну Степан Макарович згадує неохоче. Каже, що й досі бачить уві сні друзів, які помирали на очах. Сивочолий ветеран переконаний, що в ті полум’яні воєнні роки його і братів берегла материнська любов Євдокії Данилівни. Степан Макарович уже зовсім став слабкий, і донька забрала його до себе в Корсунь-Шевченківський. Кілька років тому пішла в небуття його дружина, з якою Степан Макарович прожив понад 60 років. Поки здужав, жив і все робив сам: і куховарив, і город обробляв. І любив розповідати про те, що пішов до дружини брати шлюб через чотири дні після повернення з фронту. Кохана дівчина чекала його впродовж семи років, хоча він їй жодного листа не написав.

Євдокія Данилівна Лисенко померла на 74-му році життя. Відчуваючи, що доживає свого віку, березневого дня 1967 року скликала всіх своїх дітей, приготувала їм вечерю і заповіла синам жити дружно. Усе село зійшлося проводжати її в останню путь.

Пам’ятник Євдокії Данилівні спорудили у 1984 році. Того ж року в школі відкрили музей. Коли науковці Меморіалу вперше ступили на його поріг, то завмерли від несподіванки. Увагу привернув стрій із десяти солдатських шинелей та солдатських чобіт, у яких брати поверталися на рідну землю. У виставковій залі серед експонатів – рушники та скатертини, вишиті руками Євдокії Данилівни, на підлозі – домоткані килими, потерта скринька, в якій вона зберігала листи від синів із фронту.

За матеріалами спецпроекту «Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової» Українського інституту національної пам’яті 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід через соц.мережі

Оголошення